Осип Маковей
Всеукраїнська акція «В традиціях високої звитяги».
👉 Знайти дослідницькі роботи та обов’язково обговорити їх можна за хештегами #УДЦНПВ #краєзнавство2022 та у новій рубриці сайту ТУТ
✏️ Автор:Шарова Валерія, учениця ЗОШ 28 міста Житомира імені гетьмана Івана Виговського.
✏️ «Олесь Бердник – українець, який став Воїном Духу Незалежності».
«Ми гайдамаки, ми всі однакі –
Ми ненавидим вороже ярмо!
Йшли діди на муки, підуть і правнуки –
Ми за народ життя своє дамо!»
З відомою піснею революційних часів на вустах та за старовинним козацьким звичаєм, поклавши труну на віз, запряжений парою білих волів, громада м. Заліщики у 1925 році проводжала в останню дорогу автора цих рядків Осипа Маковея – видатного письменника, громадського діяча, літературного критика.
На це літо припадає 155-а річниця з дня появи на світ Осипа Маковея, що народився у м. Яворів на Львівщині 23 серпня 1867р. Після місцевої початкової школи продовжив навчання в українській гімназії у Львові, а потім на філософському факультеті Львівського та Віденського університетів. Науковий ступінь доктора філософії отримав уже в 1901р. у чернівецькому університеті за дослідження діяльності Пантелеймона Куліша. У 1899р. почав працювати викладачем української мови в учительській семінарії в Чернівцях. Там йому було досить важко, бо навчання велося німецькою мовою, українську не дуже хотіли вивчати, але він своєю самою поставою притягував до себе інших, завдяки йому в учнів з’явився інтерес до української мови. Пісню «Ми гайдамаки» він написав у Чернівцях, коли з Чернівецького університету відрахували студентів. А з 1913р. до кінця життя, з перервами, працював директором учительської семінарії і викладав українську літературу у м. Заліщики на Тернопільщині.
Уже в студентські роки розпочав літературну діяльність. Особливий вплив на нього справив Іван Франко, з яким познайомився у 1885р. Писав ліричні вірші, громадські поезії, сатиричні образки, а згодом нариси, оповідання, новели. Проживаючи в Заліщиках, Осип Маковей написав ряд оповідань, нарисів, фейлетонів, віршів, поем: «Як Шевченко шукав роботи» (1919), «Кроваве поле» (1921), «Примруженим оком» (1923) та інші. 56 псевдонімів використовував Осип Маковей. Найвідоміші: Стефан Ярошенко, Не Шевченко, Євмен, Омікрон, Соколик, Осип з Буковини. Більше серед українських письменників було тільки в О. Кониського та І. Франка.
Важливі соціально-економічні зрушення, які відбувалися на західноукраїнських землях під владою Австро-Угорщини наприкінці XIX століття, скрутне становище селян Галичини, змушених від’їжджати до інших країн, причини і наслідки першої хвилі еміграції з теренів України відобразив у повісті «Залісся» (1897).
Після закінчення університету Осип Маковей присвятив себе журналістиці: був співробітником львівської «Зорі» в 1895-1897рр., працював головним редактором газети «Буковина», яка під його керівництвом виросла до загальноукраїнського рівня. Осип Маковей активно просував на сторінках «Буковини» націєтворчі ідеї: підтримувати українське слово, відстоювати ідею державної єдності та нероздільності всіх українських земель.
Особливо цінною в діяльності Маковея була допомога молодим письменникам увійти в літературу: Ользі Кобилянській, Євгенії Ярошинській, Марку Черемшині та ще більш ніж двом десяткам авторів, а ще в різній формі допомога незаможній селянській молоді здобувати освіту. Сам Маковей називав себе пекарем, який випікає хліб для щоденного вжитку, тобто вважав працю для просвіти і освіти народу своїм найсвятішим обов’язком.
Важливо, що від 1902 року Маковей був одним із найактивніших членів «Історичного товариства» у Чернівцях. Уважно слідкував за всіма вартісними історичними розвідками і навіть був рецензентом наукових праць Раймонда Фрідріха Кайндля та Володимира Мільковича. Написав і свої студії, які не втратили своєї наукової вартості і до нині, бо намагався з кожної теми використати якнайбільше джерел. Був дуже сумлінним і ретельним дослідником, завжди мав свою оригінальну думку і ще при тому – рідкісний талант як для науковця, а журналістська практика давала йому можливість в доступній формі подати це читачам.
Цікаво, що на відміну від Івана Франка, Юрія Федьковича та багатьох інших діячів того часу, до активної політичної діяльності він не прагнув, вважаючи, що необхідність сповідувати партійну ідеологію обмежуватиме його свободу. У біографічному нарисі він відверто зізнавався, що насправді ніколи «не любив партійної правовірности і партійних кайдан, а що ніколи не мав наміру стати активним політиком, то й не путав собі рук і ніг». Але при цьому ще зі студентської лави вступив у велику конфронтацію з галицькими москвофілами, погляди яких обґрунтовано критикував та викривав маніпуляції фактами упродовж усього життя.
О. Маковей як критик дуже часто орієнтувався на літературно-критичні погляди свого вчителя І. Франка. Водночас у критичних оцінках українських письменників О. Маковей дещо відступав від Франкових критичних оцінок, коли бачив, що оцінки неточні, а інколи й тенденційні. Щоправда, Осип Маковей був людиною надзвичайно інтелігентною та скромною і доволі самокритичною, дав таку оцінку своєї ролі в літературі. У одному із листів він зазначав: «Коли що пишу, то лише з переконання, що до такої будови, як література, потрібно не лише бистроумних інженерів, а й таких, що цеглу носять, од них же первий єсьм аз!».
Співпрацював із Науковим товариством імені Шевченка, де підтримував напрям наукової школи І. Франка. У грудні 1897 р. був запрошений на посаду члена редакторського колективу журналу «Літературно-науковий вісник» у Львові (грудень 1897 – квітень 1899). Займався критичним аналізом стану розвитку української літератури, про що свідчать його публікації в «Записках Наукового товариства імені Шевченка»: Огляди українсько-руських часописів за 1897, 1898, а також замітки і статті, присвячені сторіччю відродження українсько-руського письменства (1898) та інше.
Маковей знав 8 мов і з багатьох виконував переклади, збагатив українську літературу своїми інтерпретаціями творів польських (Адам Міцкевич, Генрик Сенкевич, Еліза Ожешко, Стефан Жеромський), німецьких (Генріх Гейне, К.Ф. Майєр), австрійських (Г. Зудерман, М. Ебнер-Ешенбах), данських (Й.П. Якобсен), французьких (Гі де Мопассан, Альфонс Доде, Еміль Золя, Е.М. Прево), англо-американських (Марк Твен, Джером Клапка Джером) авторів.
Також, О. Маковей був одним із тих західноукраїнських діячів, хто слідом за Іваном Франком (який навіть свій шлюб називав «соборним») прокладав мости до культурних і літературних кіл Наддніпрянщини. У 1897 році він відвідав Київ. Враження від цієї подорожі лягли в основу збірки рефлексійної лірики «Подорож до Києва». Для письменника-патріота болісними були переживання від побаченого, особливо гнітюче враження на нього справив повний занепад українського культурного життя та страшна русифікація:
«Їду, наслухаю:
Москаль і москаль,
Се лях, хоч без конфедератки,
Се жид, се грузин, се московський француз
І руді прочани з-під Вятки.
Тремтить моє серце: не чую нігде
Тих слів, що учила нас мати…
Де ви поховались, мої земляки,
Що вас тут нігде не видати?»
Поет-народолюбець не приховує суму і розчарувань від побаченого в Києві, адже йому не байдужа доля українського народу, тому він повернувся додому «з розбитим серцем». Та письменник, на щастя, іще не втратив надії, що українці прозріють, бо:
«Не наймичка вам Україна моя!
Настане й для неї час славний,
Бо серце у неї сильніше сто раз,
Як розум ваш самодержавний!»
Є у збірці «Подорож до Києва» також рядки, сповнені віри у щасливу долю України. Наприклад, у вірші «Воскресіння» Осип Маковей проголошує надію на нове покоління українців:
«Нова Україна постала сьогодні,
Іде покоління нове, –
Нехай же лунає скрізь слава народна.
Нехай Україна живе!»
З початком Першої світової війни Осипа Маковея мобілізували як офіцера резерву. Чотири роки життя Маковей віддав війні. Півтора року з них служив перекладачем з російської мови при штабі кавалерійської дивізії, також у поштовій цензурі в Чернівцях, разом з армією здійснював чимало переходів. Працюючи на військовій радіостанції, Осип Маковей таємно слухав російські передачі і робив нотатки для себе. В одній з них значиться: «Нараз самі росіяни побачили, що їх держава була досі тюрмою народів…» .Враження від лихоліть Великої війни, свідком і безпосереднім учасником яких він був, Маковей відобразив у поетичних творах цього періоду – «Могила в полі», «Брати», «Воєнні вірші і пісні» та ін. Останньою з цього циклу поезією був вірш «Привіт Україні», написаний 22 серпня 1917. Страшне горе і злидні, принесені війною, відтворені Маковеєм у збірці нарисів «Кроваве поле» (1921). Авторству Осипа Маковея належить і «Марш українських стрільців» (1915):
«Хто живий, вставай боронити край,
вкритий огнем і мерцями!
Не буде тобі сумно в боротьбі
між січовими стрільцями»
Щойно в липні 1918 року Маковей повернувся до Заліщиків. Тут він зайнявся громадською роботою, відновив школу та зорганізував товариство взаємодопомоги «Сила» (1919-1939), яке захищало й допомагало родинам, потерпілим від війни та окупаційної влади.
Під час Листопадового зриву 1918 року, який дав початок Західній Українській Народній Республіці, Осип Маковей зголосився добровольцем до українського війська. Проте, зважаючи на його вік і професію, йому порадили повернутися до праці в учительській семінарії. Але поруч з тим Маковей долучився до організації повітової управи в Заліщиках. З його ініціативи в березні 1919 року вчительська семінарія влаштувала в Заліщиках для широкої громадськості перший у вільній українській державі Шевченківський концерт. У червні 1919 році у місті короткий знаходилось й керівництво української держави.
Уже після революційних подій, у 1921 року Осип Маковей зазначав: «Одну тільки потіху маю як громадянин, і то велику, не висказану потіху, що діждався відродження України. Там ще не зараз буде лад, але буде! Не пропаде народ! Отсе найважніше…».
У автобіографії, писаній за рік до відходу у вічність, він, може, аж надто скромно оцінював власний творчий доробок і своє місце в літературі: «Ще замолоду я бажав стати письменником, і отсе вже сорок років минуло, як стараюся заслужити собі на ім’я письменника. Багато праці на се присвятив. Не кажу, що змарнував час і не нарікаю, що не діждався великих успіхів. Я знаю, що не маю права зачисляти себе до великих письменників. Се повинен знати чоловік у 57-ім році життя, і я сього свідомий. Але українського письменника я таки заслужив і гадаю, що в загальну скарбницю нашого письменства я вложив дещо цінного й ориґінального». 21 серпня 1925 р. письменник помер. Похований на місцевому кладовищі в м. Заліщики.
Список використаних джерел:
Гуйванюк Н. Осип Маковей про красу і силу рідного слова. (До 140-річчя від дня народження). Режим доступу: http://archive.ndiu.org.ua/fulltext.html?id=1196
Маковей О. Твори: У 2 т. – Т.1. Поетичні твори. Повісті. Київ: Дніпро, 1990. 716 с.
Осип Маковей – талант багатогранний і самобутній. Режим доступу: http://virchi.narod.ru/poeziya/makovey.htm#biografiya
Щербанюк Л. Півтора сторіччя Осипа Маковея. Режим доступу: https://zbruc.eu/node/69889
«Де ви поховались, земляки?». Режим доступу: https://m.day.kyiv.ua/uk/article/ukrayina-incognita/de-vi-pohovalis-zemlyaki