Постать Симона Петлюри в історії України як борця за незалежність

Всеукраїнська акція “В традиціях високої звитяги“.

👉 Знайти дослідницькі роботи та обов’язково обговорити їх можна за хештегами #УДЦНПВ #краєзнавство2022 та у новій рубриці сайту  ТУТ

✏️ Автори: учасники краєзнавчого загону “Патріот“ Ліцею №17 “Інтелект“ Полтавської міської ради.

✏️ “Постать Симона Петлюри в історії України як борця за незалежність“.

 

Україна сьогодні переживає непростий період національного відродження та єднання. І зараз, коли незалежність нашої держави доводиться захищати із зброєю в руках, вивчення досвіду попередніх поколінь є дуже актуальним. Особливе історичне значення мають події, пов’язані із визвольною боротьбою початку XX століття, а саме події Української революції 1917–1921 років. Вони тісно пов’язані із життям та діяльністю Симона Петлюри як Голови Директорії УНР та Головного отамана військ і флоту УНР, як лідера українського державотворення, діяча, котрий став символом українського національно-визвольного руху. 

Симон Петлюра прожив хоч і коротке, але змістовне, сповнене вищими ідеалами життя. Із 47 років його життя 23 припадають на полтавський період. Симон Васильович Петлюра народився 10 (22) травня 1879 року в Полтаві. Багатодітна родина Василя й Ольги Петлюр відзначалася сильними українськими традиціями. Зростаючи у цій атмосфері, Симон всотував повагу до народних традицій, захоплювався минулим рідного краю.

Отримавши початкову освіту, продовжив навчання у Полтавському духовному училищі (1891–1895), згодом у Полтавській духовній семінарії (1895—1901). У 1900 році під враженням від виступу Миколи Міхновського, на організованому в Полтаві відзначенні річниці Шевченка, Петлюра вступив до лав Революційної української партії (РУП). За організацію виконання Миколою Лисенком у стінах семінарії забороненої російською цензурою кантати на слова Тараса Шевченка «Б’ють пороги» Симона виключили з Полтавської духовної семінарії.

Навесні 1902 р. став одним із організаторів виступу семінаристів, незабаром взяв участь у селянських виступах. Петлюра на чолі групи семінаристів, виключених із семінарії за заворушення, 17 квітня 1902 прибув до Решетилівки Полтавського повіту, де влаштував мітинг. Після придушення руху жандармерія порушила кримінальну справу проти «підмовників». Рятуючись від неминучого арешту, Петлюра восени 1902 року виїжджає на Кубань до Катеринодара, де вчителює, працює над архівами Кубанського Війська. Крім цього бере участь в роботі філіалу РУП — «Чорноморської Вільної Громади».

Наприкінці 1905 року С. В. Петлюра був делегатом 2-го з’їзду РУП у Києві, на якому організація змінила назву на Українську соціал-демократичну робітничу партію, увійшов до складу її керівництва.

На початку 1911 року переїхав до Москви, де незабаром на кошти українських громад заходився видавати журнал “Украинская Жизнь” (1912—1914), поступово стаючи відомим громадським діячем.

Протягом 1916–1917 років обіймав у “Союзі Земств” посаду заступника уповноваженого Всеросійського земського союзу при штабі 4-ї армії Південно-Західного фронту. Це дало змогу відвідувати частини і вести політичну роботу серед вояків-українців. Після повалення самодержавства в Росії організував в Мінську український з’їзд фронту, на якому його обрали головою Українського військового комітету Західного фронту і делегували на перший Всеукраїнський військовий з’їзд. Його учасники обрали Симона Петлюру головою Українського Генерального Військового Комітету, а після утворення 28 червня того ж року Генерального Секретаріату Української Центральної Ради – першим Генеральним секретарем військових справ.

У надзвичайно несприятливих умовах, обстоюючи думку, що армія є носієм ідеї української державності, С. В. Петлюра докладав усіх зусиль, щоб відновити традиції українського війська. Досягти ж цієї мети, на його думку, можливо було тільки створивши національну армію. Тому Петлюра прискорює українізацію військових частин.

Петлюра зорганізував сердюцькі дивізії, очолив роззброєння українськими військами прихильних до більшовиків підрозділів та червоної гвардії у столиці. Очоливши Гайдамацький кіш Слобідської України (ГКСУ), взяв активну участь у придушенні січневого повстання проти Центральної Ради, особисто керував штурмом «Арсеналу» та боями за Київ. 

У ніч з 13 на 14 листопада 1918 року в Києві на таємній нараді представників УСДРП, УПСР, УПСС (самостійників) було створено Тимчасовий повстанський уряд — Директорію, до складу якої ввійшли В. Винниченко (УСДРП) — голова, С. Петлюра (УСДРП), Ф. Швець (селянська спілка), П. Андрієвський (УПСС), А. Макаренко.

15 листопада 1918 року Петлюра, за своїм підписом як Головного Отамана Військ УНР, видав лист-Універсал до українського народу, в якому закликав до боротьби за волю України.

З Білої Церкви війська Директорії почали наступ на Київ. У зіткненні 18 листопада під Мотовилівкою гетьманські частини були розсіяні. 20 листопада війська Директорії оточили Київ. 14 грудня військові частини на чолі з командиром “осадного корпусу” Є.Коновальцем увійшли до Києва. П.Скоропадський залишив місто, а його Рада Міністрів склала свої повноваження й передала владу Директорії, яка прибула до Києва 19 грудня.

Почалося відновлення республіканського устрою та УНР. 22 січня 1919 року відбулося урочисте проголошення універсалу Директорії УНР про об’єднання УНР і ЗУНР в єдину державу. 

Петлюра рішуче вимагав оголошення війни РСФСР. Через протидію Винниченка війну оголосили лише 16 січня — коли радянські війська вже взяли Харків, Чернігів та підійшли до Полтави. Під натиском радянських частин на початку лютого 1919 року урядові установи УНР та військо залишили Київ. 4 лютого 1919 столицю захопили більшовики. 9 травня 1919 року С. В. Петлюри було обрано головою Директорії (до цього часу Петлюра був членом Директорії і виконував функції Головного отамана всіх збройних сил Української Народної Республіки). У липні 1919 року Головний отаман перебував у містах Чортків, Борщів, де 8 липня проводив переговори з Президентом ЗУНР Євгеном Петрушевичем. Згідно з угодою між урядами УНР і ЗУНР УГА (Українська Галицька Армія) влилася в армію УНР для продовження спільної боротьби за незалежність України під гаслом “На Львів через Київ!”. Початковий наступ розпочався 2 серпня 1919 р., коли дві наддніпрянські групи під командуванням Тютюнника і Божка розпочали Жмеринську операцію. 11 серпня 1919 р. Головний отаман армії УНР С. Петлюра видав наказ розпочати наступ зі звільнення від більшовиків Правобережної України з кінцевими пунктами призначення – Київ (на північному напрямку) та Одеса (на південному). На Київському й Коростенському напрямках українські війська за короткий час досягли значних успіхів, змусивши з’єднання і частини 14-ї радянської армії відступити до Києва.

30 серпня 1919 р. більшовики без бою залишили Київ. На 31 серпня було призначено урочистий вступ об’єднаних українських армій до Києва та парад військ. Одначе вранці 31 серпня через ланцюговий міст з лівого берега Дніпра в місто вкрай несподівано вступили кавалерійські частини білогвардійського генерала   М.Е. Бредова.  

Восени ситуація погіршилась — тиф та недостатня забезпеченість армії породили внутрішні суперечки. Зрештою командування УГА самочинно підписал сепаратний Зятківський договір з командуванням Збройних сил Півдня Росії. Ситуація погіршувалась тим, що відразу після його підписання війська генерала Антона Денікіна, розпочали наступ на позиції військ УНР, змусивши їх відступити, адже раптово полишені галицькими вояками ділянки фронту залишились без прикриття. 

5 грудня Головний отаман віддав наказ про перехід армії в Зимовий похід. Це похід Армії Української Народної Республіки тилами Червоної та Добровольчої армій під проводом Михайла Омеляновича-Павленка (6 грудня 1919 — 6 травня 1920 рр.). За весь рейд запіллям ворога пройдено 2500 кілометрів, проведено понад 50 успішних боїв. Головним завданням Зимового походу було збереження присутності української армії на українській території, у ворожому запіллі, шляхом партизанських дій. Завдяки Зимовому Походові в українській державності не було перерви між роками 1919 і 1920. Елементи державності — влада, населення, територія — всі ці 5 місяців були в руках Української Народної Республіки — в різний час, в різних місцях, але все на території України.

Симон Петлюра 6 грудня 1919 року виїхав до Варшави для організації воєнно-політичного союзу з Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативою український і польський уряди підписали в квітні 1920 року Варшавський договір — міждержавну угоду Польщі і УНР, за яким в обмін на визнання незалежності УНР і військову допомогу Петлюра дав згоду визнати українсько-польський кордон по річці Збруч і далі по Прип’яті до її гирла. 

Після підписання Варшавського договору 25 квітня 1920 року розпочався наступ на Наддніпрянську Україну. 7 травня був захоплений Київ. С. Петлюра переїхав з Вінниці до столиці України 27 травня. 5 червня радянські війська перейшли у контрнаступ і прорвали фронт. 8 червня уряд залишає Київ і переїжджає до Вінниці. На початку грудня 1920 року, втративши територію, яку повністю зайняли радянські війська, та армію, що наприкінці листопада після переходу Збручу була інтернована, український уряд фактично став еміграційним. Наприкінці січня 1921 року Петлюра ініціював нараду старших начальників Армії УНР у Тарнові (Польща), де створили Партизансько-повстанський штаб під керівництвом відомого повстанського отамана Юрія Тютюнника для підготовки загального антибільшовицького повстання в Україні. В жовтні-листопаді Українська повстанча армія Юрія Тютюника у складі трьох груп вирушила у Другий зимовий похід. Другий зимовий похід став завершальною сторінкою Української революції, він не приніс очікуваних результатів, але  засвідчив готовність українців за будь-яку ціну здобувати державність. Після Другого Зимового походу Симон Петлюра розпочав створення сталих еміграційних інституцій в Польщі. Так 1921-го постав Український центральний комітет у Речі Посполитій. Після підписання 18 березня 1921 року у Ризі мирного договору між РРФСР і Радянською Україною, з одного боку, та Польщею — з другого, загальне становище центру .НР значно погіршилося. Москва постійно вимагала у Варшави видати Петлюру. Тож він змушений був постійно переховуватися. Під псевдо Полтавченко залишив Тарнов. Перебрався до Варшави. 

Восени 1924 року Петлюра з паспортом на прізвище Степана Могили дістався Франції. Для Симона Васильовича паризький період позначений активною публіцистичною діяльністю: друкує багато статей на теми громадсько-політичного, культурного життя, національного визволення України, роздуми про Українську революцію, консолідацію політичної еміграції.

25 травня 1926-го біля 14-ї години на вулиці Расін С. В. Петлюра загинув у Парижі від кулі більшовицького агента Самуїла Шварцбарта. Поховали Головного Отамана 30 травня на паризькому цвинтарі Монпарнас.

Симон Петлюра до останнього подиху продовжував сам і закликав інших провадити дальшу невтомну боротьбу за національно-державні ідеали, за виборення державної незалежності українського народу: «…наша боротьба в історії українського народу буде записана золотими буквами. Ми виступили на арену історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів її визнати як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдино боротьбою, упертою та безкомпромісною, ми показали світу, що Україна є, що її народ живе й бореться за своє право, за свою свободу й державну незалежність».

Список використаних джерел:

1. Косик Володимир. Симон Петлюра / В. Косик. – Львів: НТШ, 2000. – 87 с.
2. Литвин Сергій. Симон Петлюра у боротьбі за самостійну Україну / С. Литвин. – К. : Смолоскип, 2018. – 680 с.
3. Мокляк В. Матеріали до родоводу Петлюр / В. Мокляк // Полтавська Петлюріана: матеріали П’ятих Петлюрівських читань, проведених у Полтаві 25 травня 2001 року. – Полтава, 2001. – Число 4. – С. 20–32.
4. Савченко В. А. Симон Петлюра / В.А.Савченко; худож.-оформ. Є. В. Вдовиченко. –Харків: Фоліо, 2015. –128 с. 

5. Симон Петлюра / Володимир Сергійчук. – 2-ге вид., допов. – Київ: ПП Сергійчук М.І., 2009. – 568 с.