Іван Ухів

Всеукраїнська акція “В традиціях високої звитяги”.

👉 Знайти дослідницькі роботи та обов’язково обговорити їх можна за хештегами #УДЦНПВ #краєзнавство2022 та у новій рубриці сайту  ТУТ

✏️ Андреєва Тетяна,  Ліцей №3 м. Могилів-Подільський, Вінницька область.

✏️ “ІВАН УХІВ – ВІЙСЬКОВИЙ ТА ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ”.

 

У період боротьби за незалежну Українську державу 1917-1921 роки свій вагомий внесок зробили сини і доньки Могилів-Подільського краю. Це, зокрема, підполковник армії УНР Олександр Янковський (м. Могилів-Подільський), Юхим Яблонський (с. Тропове), сотник Михайло Пастушенко, талановитий поет, прозаїк, вчений Леонід Мосендз, генерал – хорунжий армії УНР Іван Вишенський (всі уродженці Могилева–Подільського, член Центральної ради Семен Григораш (с. Балки), повстанський отаман Павло Козак (с.Юрківці).  З Бронниці походив і визначний український військовий та громадський діяч Іван Ухів.

Іван Мокійович Ухів, полковник Армії Української Народної Республіки народився 24 червня 1897 року в сім’ї Мокія і Мотрі Луценків в селі Бронниця Могилів-Подільського району Вінницької області. Після закінчення міського училища навчався в Києві в технічному училищі. З початком Першої світової війни вступив до військової школи прапорщиків. На фронті дослужився до штабс-капітана. В м. Могилеві-Подільському він сформував і очолив козацький курінь імені Івана Мазепи, який в тогочасних умовах загальної анархії, політичної нестабільності був чи не єдиним гарантом законності і правопорядку на території Могилів-Подільського повіту. Цей курінь був розформований в травні 1918 р., після встановлення гетьманської влади і влився в новосформовану повітову  комендантську сотню. А повітовий  комендант Андрій Вовк висловив І.Ухову  подяку у своєму наказі від 3 травня 1918 року.

І. Ухів брав участь у битві під Вапняркою, яка увійшла в історію як “Вапнярська операція”. Внаслідок цієї битви було звільнено шлях на Одесу, прикрито від ворога Могилівський напрямок, а найбоєздатніший на Українському фронті советській 45-й дивізії завдано значних втрат. В бою під Вапняною І.Ухів був важко поранений. Але це не завадило йому брати участь у найважливіших подіях доби  боротьби українського народу за незалежність, у тому числі і в національно-визвольному повстанському русі.

У ті часи не тільки окремі особи, але й цілі села мали різні погляди. Наприклад с. Бронниця, що лежало по одну сторону Могилева було національно свідомим і підтримувало українську владу. Натомість два села Немія і Серебрія, що знаходяться на другому боці підтримували більшовиків і мали свого ватажка Чабана.

Іван Ухів очолив повстанський загін с. Бронниця. Базою для повстанців були окопи на другому боці села. Належали до загону переважно сільські хлопці та вчителі. Вони не чекали ніякої винагороди за свою діяльність, жили тим, що приносили селяни і знали, що кожної хвилини їх могла чекати жорстока розправа. Більшовики ніяк не могли наважитися зайняти Бронницю, знаючи, що там одержать належну відсіч.

Осінь 1920 року виявилася  нещаслива для повстанців. Після поразки армії УНР та закріплення на Поділлі більшовиків у Могилеві склалася дуже складна ситуація. Місто голодувало. Всі, хто був причетний до українського визвольного руху, або загинули в ЧК, або тікали чи ховалися.

Одного дня на вулицях міста з’явилася плакати, у яких було опубліковано списки цілого загону – разом 21 особа. ЧК закликало насильно видати повстанців і обіцяло за кожну голову по сто тисяч рублів винагороди (вартість однієї корови в той час).

У цей час полковник Ухів разом з побратимами загону вирішують шукати притулку в Румунії. Перед розлукою з батьківщиною Ухів побував у Бухаресті, де оформив для своєї групи належні документи. Восени    1920 р. повстанці переправились через Дністер і пристали до Бессарабського містечка Атаки.

Перед виїздом з с. Бронниця Іван Ухів і Тетяна Михайлівська( була розвідницею в повстанському загоні) повінчалися в місцевій Свято-Успенській церкві в присутності великого гурту повстанців. Вінчав молодят отець О.Лотоцький. Обоє молодят були одягнені в народні українські костюми, а коли вони вийшли з церкви, дорогу їм переливали чистою водою місцеві жінки.

У Чернівцях одержали необхідні документи для проживання в Румунії.

І.Ухів став управителем маєтку в с. Грозинці Хотинського повіту, а його дружина працювала вчителькою в с. Бубнівці. Одночасно Іван служив у розвідці при французькому консульстві у Чернівцях. На території Бессарабії подружжя прожило біля двох з половиною років. Але ставлення офіційної влади до українців погіршилось, посилилась загроза більшовицької окупації краю. Тому Іван і Тетяна Ухови були змушені покинути Бессарабію. Вони мали намір оселитися в Канаді, але натомість їх переконали переїхати до Аргентини. 9 березня 1923 р. сім’я прибула до Аргентини, де розпочався новий етап їхнього життя. Тетяна влаштувалась на фабрику м’ясних консервів в містечку Бріссо, за 60 км від Буенос-Айресу, а Іван Ухів через стан здоров’я (давалося взнаки поранення) змушений займатися домашнім господарством. В м. Бріссо було створене восени 1923 р. перше українське товариство “Просвіта”, активну участь в роботі якого брав Іван та Тетяна Ухови. В 1924 р. вони перебралися до Буенос-Айреса. Тут він став працювати ремонтним робітником електричного устаткування військових кораблів. Дружина закінчила бухгалтерські  курси і влаштувалася працювати на цукерковій фабриці.

Іван допоміг організувати українську православну церкву в Буенос-Айресі в 1924 р., був активним членом “Просвіти”, щедро жертвував на громадські цілі.

В 1926 р. подружжя Ухових відходить від “Просвіти”. Справа у тому, що вони виявили бажання поставити “Марусю Богуславку”, а кошти від продажу квитків відправити в Париж на оплату  адвоката, який мав представляти інтереси вбитого Головного Отамана С. Петлюри у суді над Шварцбандом. Проте галицька більшість у “Просвіті” заявила: “Петлюра продав Галичину і нема чого його боронити”. Проте через певний період образа забулась, і  вони продовжили працювати у “Просвіті”.

В Аргентині Іван Ухів був відзначений Хрестом Симона Петлюри в 1937 р.

В 1928 р. через розбіжність у поглядах подружжя розлучилось, але залишилось добрими друзями на все життя.

На схилі літ Іван виїхав до США, де вдруге одружився. З дружиною Анною мешкав у Санта Барбарі, де й помер 27 лютого 1974 р. Поховали на Українському православному цвинтарі св. Андрія у Бунд-Бруці.

Своєю діяльністю та кипучим життям в ім’я України він заслужив на вічну пам’ять і вдячність з боку нащадків.

Список літератури

1. К.В.Завальнюк, І.М.Журавлівський. Український військовий і громадський діяч І.М.Ухів (1897 – 1974). П’ята Могилів – Подільська науково-краєзнавча конференція, Вінниця, 2005, с.483-491.
2. Східне Поділля в добу Центральної Ради та Гетьманату П.Скоропадського (березень 1917 – грудень 1918): Збірник документів та матеріалів. /упоряд. К. Завальнюк, Т.Стецюк. – Вінниця: О.Власов, 2008, 208 с.
3. Ціпко С.Українці в Аргентині (1897-1950): творення громади / Сергій Ціпко.- К.: Дуліби, 2015.- 280 с.,
4. Газета «Краяни», №51 (1233), 26 листопада 2020 року. Спогади про окупований більшовиками Могилів. Т.Михайлівська-Цимбал.