Ганна Шпит
Всеукраїнська акція «В традиціях високої звитяги».
👉 Знайти дослідницькі роботи та обов’язково обговорити їх можна за хештегами #УДЦНПВ #краєзнавство2022 та у новій рубриці сайту ТУТ
✏️ Автор: Вовчок Юрій, вихованець туристсько-краєзнавчого гуртка Комунального закладу позашкільної освіти Козівського будинку дитячої та юнацької творчості «Юність» Козівської селищної ради Тернопільської області.
✏️«Зв’язкова УПА Ганна Шпит – її нелегка доля».
Мета пошукової роботи: дослідити невідомі сторінки історії боротьби повстанської армії на території Козівщини; відкривати для себе нові сторінки з історії рідного краю; виховувати повагу до вояків ОУН – УПА; прищеплювати любов до рідного краю, гордості за український народ.
Завдання експедиції:
- вивчити довідковий матеріал про Другу Світову війну, зокрема, події, що відбувалися в нашому краї ;
- дослідження маловідомих сторінок із повстанської боротьби на території Козівського району;
- зібрати матеріали про учасників бойових дій, ветеранів війни, учасників ОУН – УПА;
- формувати у вихованців національну самосвідомість.
Чи обов’язково їхати в далекі світи, аби знайти, де ж таки найкраще місце на землі? Для одних, можливо, й так. Але навіть на чудовому кримському узбережжі Чорного моря чи у незрівнянних за красою Карпатських горах ми починаємо нудьгувати за рідним селом чи містом. І дехто з нас, так прагнучи у ті мандри, робив несподіваний для себе висновок: тут добре, тут гарно, весело. І все ж так хочеться додому…
І навіть нікуди не виїжджаючи зі своєї «Колиски» – місцевості, де народився і ростеш, раптом помічаєш щось нове, несподіване у своєму селі чи містечку, повз що раніше байдуже проходив. Це може бути краєвид за селом, який схотілося намалювати чи сфотографувати. Маленький смуток за городом, річкою, де грається безліч мальків та пуголовків. Захід сонця за видноколом…
То де ж воно, найкраще місце на землі?!
Історична пам’ять, національна самосвідомість є тим джерелом, що таїть в собі цілющі властивості, які дають кожному народові сили не забутися, не загубитися серед інших народів. Щоб не втратити цю пам’ять, потрібно виховувати національно свідомого українця, який здатний відчувати себе українцем у будь – якому середовищі, за будь – яких умов. А для цього потрібна копітка щоденна праця, праця, основана на позитивних героїчних прикладах.
Однією з найпопулярніших і найдоступніших форм виховання свідомого українця є туристсько – краєзнавча робота.
Походи, екскурсії, пошукова діяльність – ось далеко неповний перелік форм і засобів, які захоплюють дітей, викликають у них зацікавленість, постійний інтерес. Бо немає на нашій славній Україні такого, куточка, який би не був овіяний славою наших предків, що самовіддано боролися за волю рідного краю, за вільну Україну. Треба лише долучитися до цієї роботи, а ще важливіше, долучити до цього наших дітей, які раз доторкнулися до слави предків, не бажатимуть забути про неї і понесуть її з честю крізь віки , «щоб наша слава, наша воля повік не пропала».
Гуртківці туристсько – краєзнавчого гуртка Козівського будинку дитячої та юнацької творчості уже тривалий час займаються пошуковою роботою по відновленню історичної пам’яті й поверненні несправедливо репресованих імен українських патріотів, що ціною свого життя наближали незалежність України.
Мимоволі спливають на думку поетичні рядки місцевої поетеси Марії Літковець: «В кожної людини є куточок завітний, де матуся рідна перший раз сповила». А й справді, кожна людина починається із своєї маленької батьківщини – батьківської хати, свого рідного міста чи села. Кожний населений пункт має свою історію. Має її мальовниче і красиве село Козівка, що в Козівському районі на Тернопільщині. Воно розташоване саме на тому місці, де починається Поділля, на відстані 2 км від траси, що проходить з Тернополя в Бережани. Село межує на півдні з с.Дибще, на заході – із с. Куропатниками Бережанського району, до якого 7 км, на північному заході – з с. Ценів ( 5 км ), на північному сході – з с. Олесино ( 5 км ), на сході – з с. Геленків ( 4 км ). Колись біля Олесино був хутір, який мав назву Улениха, але московська комуна його знищила. На хуторі жили заможні люди, які займались сільським господарством.
Перша згадка про село є недостовірна, але воно вже згадується в кінці XVI на початку XVII століття. Колись село було розташоване на полі яке зветься Кут. До сьогодні там виорюють черепки, різні знаряддя праці. Ще в ті часи, коли наш край був під владою Польщі, робили розкопки і викопали глечик з срібними монетами і кусок із церковного павука. Татари нападали на нього, спалювали, руйнували, незважаючи на те, що воно було з трьох сторін оточене болотами і невеличкою річкою Коропець. Зараз Козівка знаходиться зовсім на новому місці. назва його походить від старого козака, який тримав 3 кози і мав хату на полі, яке зветься За липою. Там була хата, в якій він жив і довший час там був хрест, згодом знищений більшовиками.
Така історія передається з покоління в покоління, але точно сказати, що це правда неможливо. Село має круглу форму, воно невеличке, налічує близько 200 дворів.
Навколо села є багато полів, і деякі з них мають назви: За болотом, За липою ( росла липа ), Жидівське ( багато поля належало жидам), Вопак, За горою, За ставом, Широка, Гнила криниця ( бо там було багато джерел), Під могилою, яке тягнеться аж до Олесино. Під могилою зветься тому, що тоді, коли був бій під Зборовом, який вів Богдан Хмельницький з поляками, полягло багато козаків, і всі вони були поховані на тому полі. Висока могила, приблизно 3 метри, була аж до приходу московської імперії. Коли більшовики вступили на нашу землю, то її знищили, а на тому місці встановили велику електричну опору ( по якій проходить лінія 110 кВт ). Стависько – бо там колись був став, навіть ще сьогодні є невеличка гребля на цій долині. Також на сході Козівка межує з Козовою і її полями.
Історія Козівки – це історія багатовікової боротьби проти усіх поневолювачів – австрійських, польських, німецьких, московських. Селяни ніколи не мирилися з тим, що їх святу землю топчуть чоботи завойовників.
Патріотизм, любов до рідної землі і до України у козівчан завжди були на першому місці і передавались із покоління в покоління. Особливо це проявилось у Першій світовій війні, коли молоді хлопці пішли у ряди УСС, а через кільканадцять років молоді хлопці і дівчата зі зброєю в руках захищали свою землю у лавах УПА. Їх не зламали ні польські, ні німецькі, ні московські концтабори. А скільки їх, молодих, віддали своє життя за волю України»! Але здобули її!
Живе в Козівці, на перший погляд, звичайна сільська жіночка. Але насправді – це мужня, сильна патріотка України, яка свої молоді роки провела у лавах українського націоналістичного підпілля у часи більшовицької окупації.
Нелегкі випробування випали на долю цієї жінки, але вони не зламали, не скорили її, а, навпаки, зробили жінку сильнішою. А любов і вболівання за кращу долю України вона несла і несе у своєму серці впродовж усього життя.
Ганна Шпит ( дівоче прізвище Гладчук ) у віці 17-18 років свідомо вступила до лав зв’язкових УПА, бо вважала це своїм обов’язком перед рідною державою. У станичної Ганни в підпорядкуванні були зв’язкові з Козівки, яких, на жаль, уже немає серед живих, – Марія Матвіїв, Марія Гиркало, Софія Стець та Ольга Крих.
- Головним моїм завданням , – каже Ганна Омелянівна, – було лікувати поранених повстанців. Я пройшла відповідні курси в Дубах. Там був дуже хороший лікар, який нас багато чому навчив. Пригадую, одного з наших хлопців поранили. Він прибіг додому, а потім його віднесли в криївку. Там я його лікувала. Він вижив. Тоді до нього в криївку приходила Настя Яцик, то ще й мені лишила лікарства. А потім її між Козівкою і Дибщем зловили і заарештували.
Одним із основних завдань для зв’язкових була передача записок, харчів.
- У лямівку спідниць зв’язкових я зашивала або заплітала в коси записки, які треба було передати повстанцям. І йшли на Божу волю, – продовжує розповідь Ганна Шпит. – Ми тримали зв’язок із Козовою та селами Дибще, Криве, Теофіпілка, Ценів, Сеньків… А вночі переводили хлопців пішки через поле до села Олесино. Така була наша робота.
Але за станичною уже пильнували.
- Нас троє жінок прийшло, і одна каже: «Ганю, вважай, бо за тобою питають». А один, якого я перев’язувала, пізніше, як його розпитували, чому він до мене прийшов, сказав, що просто так до мене зайшов, а насправді я його лікувала. Він мене не здав. Іншому також добре дісталося, але він на очній ставці не видав мене, сказав, що мене не було в тій хаті, де лежав поранений, – каже жінка.
Але хтось – таки допоміг. На допитах станичну били, знущалися. Жінка терпіла, але нікого не видала. Бо переконана, якби хоч словечком примовилась, по ниточці би все вивідали.
- Перед арештом, – згадує Ганна Омелянівна, – мені приснився сон, що з вулиці вибігає дві собаки: одна – відскочила, друга – вкусила мене.
14 січня 1950 року Ганну Гладчук (Шпит) разом із братом Михайлом, який був повстанцем, судили.
- Засудили мене на 25 років. Через п’ять років ( 14 січня ) – звільнили, а незадовго й брата. Після смерті Сталіна випустили всіх політв’язнів, – пригадує Ганна Шпит. – Після суду з Тернополя нас перевезли до Львова у пересильний пункт. І вже зі Львова призначали куди, в які табори. Брат попав у Комі, в Воркуту, а я – в Іркутськ. Нас перевезли в табір весною, і мене дуже здивувало, що дівчата і жінки взуті в кирзові чоботи, одягнені в куфайки з номерами на плечах.
У жінки був номер «АЖ 540». Вона добре пам’ятає цей номер ще донині, бо коли йшли колоною, пролунало: «АЖ 540», выйти со строя».
- Дівчата кажуть: «Ганю, не виходь, бо він тебе вб’є». Я не вийшла, – з тремтінням у голосі згадує Ганна Омелянівна. – Понад нами пролунав вистріл. Ми всі присіли і відразу почулася команда: «Встать». Ми встали і пішли далі. Той самий конвоїр вбив одну дівчинку – гуцулку Ганну Зеленчук. Вони робили на просіці. Після обіду їх двоє вийшло і враз ми почули постріли, а вона тільки застогнала і встигла вимовити: «Дівчата, води». Я, як тримала сокиру в руках, так і підбігла до неї. А конвоїр подивився на мене. Я подалася назад, а сокира вилетіла з рук. Потім підбіг начальник конвою, медичка і крикнули йому: «Дурак, что ты наделал?».
Потім брали свідчення у мене і в багатьох інших, але нічого тому конвоїру не було. Сказали, що «правильно применил оружие». Щоправда, на другий день його перевели кудась.
Вона була єдиною дитиною в батьків. В той день нам Ганна Зеленчук ще в таборі говорила, що в неї погане відчуття. «Дівчата, мені поганий сон снився». Ми запитали який. «Мені снилося, – продовжувала вона розповідати, – що моя мама вирвала всі зуби і тримала їх в руках». Ми сказали, що цей сон віщує щось недобре. Вона думала, що може з рідних хтось помер. А в цей день загинула вона. Ганя була дуже красивою дівчиною зі світлим кучерявим волоссям. Знущалися вони над нами. Говорили, що той конвоїр, крім Гані, вбив ще двох людей.
Тяжкою була робота на лісовалі для жінок. Як не заготовили відповідної кубатури, сиділи на штрафному пайку. Не раз впроголодь лягала спати і станична Ганна.
- У таборі я була в бурі – такій спеціальній будівлі для штрафників, які не виконували норми. Не раз залишала собі шматочок хліба на вечерю. Ніколи б не подумала, що дочекаюсь таких часів, як-от тепер, коли хліба є доволі, – згадує ті часи станична Ганна. – Годували не раз змерзлою картоплею, вівсяною кашею. Бувало, коли ми на кухні чистили картоплю, ховали її собі за рукав, а потім у камері на піч і так запікали. А що було робити, їсти хотілося?! Потім я потрапили в інший табір – столярний. Тут були конвоїри, у яких ми могли попроситися до кузні, нібито сокиру підгострити, а насправді, там були наші люди, яким ми передавали листи додому, бо більше двох листів у рік нам писати забороняли.
Повернувшись із заслання, Ганна і Михайло Гладчуки працювали у Козові – зводили будинок ( теперішній «старий побуткомбінат»). А через півтора року брата станичної не стало – він помер на 33-му році життя. Табір підкосив його молоде здоров’я.
- Пригадую, брат після повернення з табору взявся будувати хату, а лікар сказав йому, що краще хай поїде на курорт, щоб підлікуватися, додавши: «Не будуй хату, бо ти в ній жити не будеш…». Так і сталося, – зі сльозами згадує моя співрозмовниця.
У 1957 році Ганна Гладчук вийшла заміж за односельця Василя Шпита. Відтоді подружжя пліч-о-пліч і в радості, і в горі. У них народилася донька Мирослава. Мужня жінка ніколи не сиділа, склавши руки, бо знала, що правду і справедливість треба відстоювати. Так, після заслання вона однією з перших робила все можливе для того, щоб відновити церкву в Козівці. Працювала касиром у церкві, хоч, каже, не раз дехто зі своїх подавав позов у міліцію, мовляв, вона суджена, і не має права там робити. Та Ганна чесно і сумлінно виконувала свою роботу, бо Бог, церква і Україна у неї завжди були і є на чільному місці.
До речі, разом з чоловіком Василем Ільковичем Ганна Омелянівна співала у церковному хорі. А чоловік ще, крім того, був учасником колгоспного хору, яким керував Зіновій Гнатейко.
Ганна Омелянівна в душі назавжди залишилася тою вісімнадцятилітньою юнкою, яка навіки зберегла у своєму серці любов до України і навіть тепер, із плином років, якби була можливість той час повернути назад, їй би вистачило мужності пройти тим страдницьким, але водночас шляхом за визволення, за кращу долю і волю неньки – України.
Стрілецтво дало нам не тільки невмирущі приклади боротьби за волю України, а й дало нам цілу плеяду легендарних поетів, художників, скульпторів, композиторів, письменників, артистів. І нині, і вічно співатиме український народ їх пісні: «Ой у лузі червона калина», «Чуєш брате мій», «Ой видно село», «Бо війна війною», «І багато інших маршових, любовних, жартівливих пісень». Це Роман Купчинський, Михайло Гайворонський, Левко Лепкий, Лесь Курбас, Іван Балюк, Мирослав Ірчан, Юра Шкремелюк та багато інших.
Безмежно люблячи Україну, бажаючи її щастя і бачити її вільною, незалежною державою багато з тих, хто вижив у страшній воєнній кудерлесії, закінчивши на Заході студії вищої освіти, повіривши більшовицькій пропаганді, повернулись на Україну, де згодом були знищені на Соловках та інших сталінський таборах смерті. Дехто дожив до сьогоднішніх часів, і дав би їм Бог ще віку бачити Україну в красі, багатстві і щасті, справді вільною і ні від кого незалежною.
Кров стрілецьку ніхто не змив і не змиє. Нею навіки записалася сторінка нашої славної історії. Кров стрілецька записалась пам’яттю у наших серцях. Будемо жити і виживати – така доля нашої нації. Через дар пам’яті бути невмирущими.
Тепер, коли на гарячій крові полеглих повстанців воскресла Україна, на могилах героїв УПА ставляться пам’ятники із національною символікою. Однак, не дивлячись на всі труднощі, будуємо Україну в своїх домівках, в своєму оточенні. Будуємо її в серцях молоді, вояків Українського війська, підростаючого покоління. Виганяємо зневіру з душ маловірних, і буде осягнута і здійснена наша мета – побудована процвітаюча, вільна Самостійна Соборна Українська Держава.
Рекомендації щодо використання
- Головним завданням як керівників гуртків, так і вихованців краєзнавчих гуртків вважати розвиток почуття відповідальності за здійснювану роботу; виховання патріотизму та національної свідомості на прикладах з історичного минулого свого народу.
- Розробляти нові маршрути з метою глибшого дослідження історії рідного краю; допомогти школярам в набутті додаткових знань про свій рідний край, його народ, в підвищенні загальноосвітнього рівня учнів.
- Удосконалювати форми пошукової та дослідницької діяльності за напрямком туристсько – краєзнавчої експедиції «Наша батьківщина – Україна», та народознавчого конкурсу національно – патріотичної тематики «Слава України».
- Зібрані матеріали оформляти в рукописні книги, створювати кутки, зали історії свого краю, поповнювати кабінети історії, краєзнавчі музеї.
Список використаної літератури
- Бережанщина у спогадах емігрантів, книжково – журнальне видавництво, Тернопіль, 1993.
- Історія міст і сіл Української РСР, Тернопільська область, Київ, 1973.
- Козова і околиці в спогадах емігрантів, Тернопіль, 1992.
- Липна Ганна. Село Козівка: його історія і люди – Тернопіль: Воля, 2005.
- Районна газета «Вільне слово», № 38- 42, 2013.
- Фото з архіву Ганни Шпит