Чорний Ворон із Жовтих Вод

Всеукраїнська акція «В традиціях високої звитяги».

👉 Знайти дослідницькі роботи та обов’язково обговорити їх можна за хештегами #УДЦНПВ #краєзнавство2022 та у новій рубриці сайту  ТУТ

✏️ Автор – Кравченко Анна, учениця КЗЗСО № 10 м. Жовті Води. Керівник – вчителка Гернец Ольга

✏️ «Чорний Ворон із Жовтих Вод».

У  даній роботі учениця спробувала розкрити значення  повстанського руху  у боротьбі селян за свої права під час Української революції та  розповісти про героїчний шлях і загибель  одного з керівників повстанських загонів, нашого земляка, патріота рідної землі – Миколи Скляра ( Чорного Ворона).

У своїй роботі Анна використала матеріали Жовтоводського міського історичного музею ім.Ю.Пригожинав,  монографії кандидата філософських наук, історика Дутчака В.В. та  письменника Коваля Р.М.

Робота може бути використана на уроках історії та в позакласній виховній роботі.

 

ВСТУП

Події Української революції на Катеринославщині у значній мірі залишаються малодослідженими. У радянській історіографії дослідження цих проблем було не актуальним. Провідною темою для вивчення була роль більшовицької партії у боротьбі за маси та владу. Широкий національно-патріотичний і анархістський партизанський рух українських селян вважалися явищем реакційним. Я хочу звернути увагу, що саме селяни були тією силою, яка протистояла наступу як військ Денікіна та Врангеля, так і наступу більшовиків. Цю боротьбу очолили люди відчайдушні, сміливі, енергійні. Тому у цій роботі хочу розповісти про визначного очільника повстанського руху селян нашої місцевості (селище Жовта Ріка (нині Жовті Води)) Чорного Ворона,  показати його вплив на селян, відзначити їх роль в національно-патріотичному русі. З цією метою я опрацювала літературні джерела, матеріали Жовтоводського міського історичного  музею ім..Ю.Пригожина.

ЧОРНИЙ ВОРОН ІЗ ЖОВТИХ ВОД

Студент Катеринославського гірничого інституту Микола Скляр із Жовтих Вод виявися  активним учасником повстанського руху. У травні 1919 року Микола відгукнувся на поклик Головного отамана Херсонщини і Таврії Матвія Григорʼєва і виступив проти «комуни, надзвичайок і комісарів з Московської «обжорки». «Геть ЧК! Вся влада радам, але не партіям. Хай живе влада народу України!» – такі були гасла повстання. Григор’єв вимів комуну з Катеринослава, Миколаєва, Херсону… Більшовицькі гарнізони і полки переходили на бік Григор’єва. Повстання охопило Херсонську, Катеринославську, Подільську, частину Київської і Полтавської губерній. Повстанці ввійшли до Кривого Рогу, Олександрії, Корсуня, Брацлава, Вінниці… І все ж повстання завершилося поразкою.

У серпні 1919 року, вже після загибелі отамана Григор’єва, сотник Скляр воював проти більшовиків у лавах Повстанської армії Нестора Махна. Він стає командиром кавалерійського полку, другим помічником командувача Кримського корпусу Повстанської армії. Улітку 1920 року Микола на чолі кінного загону приєднався до Степової дивізії Костя Блакитного. Відтоді він увійшов в українську історію як командир ударно-розвідувального загону Степової дивізії Чорний Ворон. Його відділ складався з 150-250 кінних і 20 тачанок із кулеметами. Загін Чорного Ворона складався переважно з колишніх махновців, які покинули чорні прапори і перейшли під свої рідні – жовто-блакитні. Це були бойові, хоробрі хлопці, тільки не досить дисципліновані.

У вересні 1920 року Чорний Ворон разом зі Степовою дивізією прибув на Чигиринщину. В Медведівці його вперше і побачив поручник Армії УНР Юрко Городянин. Ось як він описував воронівців: «Найбільше сподобався нам загін Чорного Ворона – триста чоловік на конях і тачанках із кулеметами. Коні під вершниками і в тачанках – «змії»! Ситі, вичищені, із заплетеними в гриви кольоровими стрічками. Масті переважно вороної». А їхнього отамана поручник Юрій Городянин запам’ятав таким: «Меткий вершник, він був одночасно якийсь повільний і нерухливий. Його рухи мали в собі щось гіпнотичне. Нагадували «ліниві» рухи тигра в клітці. До того ж Ворон мав дивовижні очі: темні, тверді, непорушні». 2 жовтня 1920 року в Мошнах зійшлося величезне повстанське військо – 30 тисяч коліїв! Тут відбулася нарада, на якій отамани вирішували, що ж робити далі, як використати цю немалу силу. Слово взяв і Чорний Ворон. «Ворон повільно оглянув отаманів: «Ну що ж, панове. Ворог сам підказує нам, що маємо робити. Забираємо Черкаси, підірвемо мости на Дніпрі й, не гаючи часу, рушаємо на столицю. Поки дійдемо, зберемо армію. У червоних – невдачі на фронті. Частини, що діють проти нас, пригнічені й налякані. Таке військо дороги нам не замкне і Києва не оборонить».

Із книги Коваля Р.М. «Чорний ворон: пʼять біографій»:

– Це неможливо!.. Не вдасться! – залунали голоси.

– Звичайно не вдасться, як наперед не вірити у перемогу. Повертаємо голоблі і йдемо до фронту. Ще й тих, що пристануть до нас, за собою потягнемо.

– А як большевики з Москви свіже військо підвезуть і вдарять у спину?

– Швидше до фронту дійдемо та напремо на москалів ззаду – тільки й страху!

2 жовтня 1920 року в містечку Мошни Кость Блакитний та Іван Деркач постановили лишатися на Чигиринщині й громити комунікації ворога. Після наради Чорний Ворон не заспокоївся.

Із книги Коваля Р.М. «Чорний ворон: пʼять біографій»:

–  Що вам так Київ у голову засів! – розвів руками Кость Блакитний.  – Наше завдання – допомогти в першу чергу своєму війську. 

Микола Скляр таємничо усміхнувся:

– Кажете, пане отамане, поляки і без нас займуть… Маю велику охоту, щоб на цей раз вони вступили до Києва як гості.

– Слушна думка!

– І якби я мав не триста, а хоч  би півтори тисячі на конях і тачанках, то хоч би тільки для цього захопив би Київ перед самим їхнім носом.

– Бачиш, це розмовляють між собою два кольори: чорний і блакитний. Хай мене чорт вхопить, якщо той ніжний колір нашого прапора принесе Україні щастя.

Микола Скляр був украй розчарований позицією Костя Блакитного – свого земляка із села Ганнівки. А тут ще замітингували степовики – до них дійшли чутки, що більшовики палять і грабують їхні оселі. Разом дійшли до села Руська Поляна. Тут розпрощалися – холодноярці та козаки городищенського отамана Голого повернули на Черкаси, а степовики – на Чигирин.

Із книги Коваля Р.М. «Чорний ворон: п`ять біографій»:

– Ку… куди ж ти тепер? – запитав знервований подіями Андрій.                                                                      

Ворон махнув рукою.

–  У білий світ… Не маю що тут робити, та й із степовиками вже мені більше не по дорозі..    

Уже за Чигирином, у степу, шлях Степової дивізії зійшовся з маршрутом Кінної армії Семена Будьонного. Чорний Ворон перший виявив ворога. Він не став чекати, – накинувся першим. Будьоннівці спершу сприйняли повстанців за своїх. Тому і Чорний Ворон зумів упритул  наблизитись. Тачанки, різко розвернувшись, залили прицільним кулеметним вогнем будьонівців, викосивши кількасот душ. Привернувши таким чином увагу близько двох тисяч вершників, Чорний Ворон повів їх у протилежний від Степової дивізії бік. Розгорнувшись лавою, червоні, врешті, наздогнали степовиків і оточили лісок, в який заскочив загін Чорного Ворона. На жаль, отаман, уродженець Жовтих Вод, не знав добре холодноярських околиць і непомітно вивести частину не зумів. А прорватись із боєм не пощастило. Тим часом червоні, підтягнувши гарматні частини, почали обстрілювати ліс. Три години, не втихаючи, гупали гармати, руйнуючи останній захист степових вершників… Ворог пропонував скласти зброю, та ніхто з козаків і не думав здаватися. Коли будьонівці увійшли в лісок, поранені воронівці «самі себе добивали на очах у ворога». Залишившись із двома козаками, Чорний Ворон несподівано підняв догори руки і вигукнув: «Здаюсь!». Повіривши, червоний командир підскочив майже впритул. Він навіть не встиг пошкодувати за свою необачність: Чорний Ворон всадив йому кулю просто у груди. «Не вам, московські запроданці, своїми брудними руками взяти Чорного Ворона», – зневажливо кинув отаман. І повільно  підніс до скроні пістолет. Пролунав постріл. За ним ще два – це останні козаки-воронівці поставили знак оклику у своєму героїчному житті. Будьонівці отямились. І кинулись рубати вже мертвих.  Холодноярці прибули на місце бою, коли рятувати вже не було кого.

Селяни навколишніх сіл позбирали загиблих козаків і поховали їх в одній могилі в лісі Раєвського.

Із книги Коваля Р.М. «Чорний ворон: пʼять біографій»:  «Тіла були розкидані десь на 500 метрів. Чорнота пізнав коня Чорного Ворона. Недалеко десь мусить бути і сам Ворон. Наші коні обережно ступають між тілами.

–  Є, тут! – крикнув Андрій. Ворон без зброї, в скривавленому одязі, роззутий, лежав навзнак із розплющеними, задивленими в небо очима.

– Усіх забрати не можемо, – перервав задуму Хмара, – але Ворона треба забрати. Мусимо поховати десь, щоб не загубилася могила, щоб нащадки могли прийти до неї й віддати пошану.

–  Відправимо до Мотриного монастиря, – озвався Петренко. – Колись Василя Чучупаку туди перенесемо.

– Не можемо Ворона забрати. Велику кривду і для козаків, і для нього зробимо. З товариством поліг – хай з товариством і спочиває. 

     У гайку – ще непривітніше. Вирвані трьох – і шестицалевими гранатами грабчаки й берізки лежали на розбитих кулеметних тачанках, прикривали розшарпаних партизанів і коней. Коло розбитої тачанки – тіла двох дівчат-розвідниць» .

Організував поховання Чорного Ворона та його козаків Денис Танасович Шевченко з Розуміївки – «високої душі людина». Він же – разом з Юрієм Горлісом-Горським – влаштував величне вшанування влітку 1942 року в місцевості Берізки.

За часів радянської влади, за легендою, під час спроби зруйнувати хрест на могилі Чорного Ворона і його побратимів, вдарила блискавка. Сьогодні у лісовому урочищі на околиці села Розуміївка, де знаходиться могила отамана Чорного Ворона – Миколи Скляра і його козаків, постійно відбуваються військово-патріотичні заходи, відкриваються дитячі табори, проводяться екскурсії. Тут було відкрито памʼятник українському військовому діячу і письменнику Юрію Горліс-Горському, який закарбував образ отамана у романі «Холодний Яр».

ВИСНОВКИ

Не будучи в змозі перемогти у масштабній війні проти селянства, більшовики були змушені перейти до нової економічної політики (НЕПу). Проголошена у 1921р. на X з’їзді РКП(б) нова економічна політика передбачала заміну продрозкладки продподатком і дозвіл на дрібну вільну торгівлю. НЕП був тактичним кроком більшовиків, спрямованим на тимчасовий пошук компромісу із селянством, яке виявляло відверту непокору більшовикам. Лише із впровадженням НЕПу настрої селян щодо більшовицької держави почали змінюватись. Оскільки більшість селян боролася не проти радянської влади, а проти її заходів, які не відповідали їх корінним інтересам, відмова від політики воєнного комунізму знімала основне на той час протиріччя у взаєминах між більшістю селянства та радянською владою.

Спад збройного селянського руху деякою мірою спричинила амністія, проголошена V Всеукраїнським з’їздом рад у березні 1921 року. Схильність основної маси селян до мирного життя, землі і господарства привела до того, що значна частина повстанців повірила в амністію, склала зброю і з’явилася з повинною. Загалом амністією в Україні скористались 10 тис. повстанців. В умовах голоду 1921–1923 рр. політична активність селянства знизилася майже до нуля. Голод виявився фактором, який ефективніше за каральні експедиції втихомирював повстанців. Збагнувши це, радянський уряд «допоміг» природним катаклізмам справитися з «куркульським бандитизмом», конфісковуючи злиденні продовольчі запаси у голодуючих. Наприкінці 1923 р. повстанство як форма боротьби селян із радянською владою було остаточно розгромлено. Незважаючи на воєнний розгром повстанського руху, саме завдяки героїчній боротьбі селян та їх отаманів, більшовики були змушені прийняти селянські умови примирення: замінити продрозкладку продподатком і легалізувати товарно-грошові відносини.