Губанов Сергій
🤓 Всеукраїнська акція «В традиціях високої звитяги».
👉 Знайти дослідницькі роботи та обов’язково обговорити їх можна за хештегами #УДЦНПВ #краєзнавство2022
✏️Робоча Поліна – гурток спортивний туризм СМЦНПВТКУМ. Керівник Борисова Л.
✏️ “Губанов Сергій Леонідович – наш герой!”.
В рамках Всеукраїнської краєзнавчої акції учнівської молоді”В традиціях високої звитяги” проведено дослідження про Губанова Сергія Леонідовича.
Луганчанин, доброволець, звільняв у 2014 році Сєвєродонецьк, Лисичанськ та Щастя. Мужній, сильний, надійний — так згадують сьогодні побратими комбата Сергія Губанова. 20 травня 2020 року командир та ще троє бійців батальйону поліції “Луганськ-1” підірвалися на ворожій міні.
Сергій Леонідович Губанов народився 21 червня 1975 року, м. Стаханов Луганської області, нині Кадіївка.
Закінчив Донецький інститут внутрішніх справ (1999) та Національну академію внутрішніх справ (2004).
Мешкав у Сєверодонецьку. Проходив строкову службу в 95 ОАеМБр.
З 1995 пройшов шлях від оперативника карного розшуку Стахановського міського відділу міліції до начальника Луганського міського управління, на початок 2014 року — начальник Ленінського райвідділу міліції м. Луганська.
Був захоплений у полон бойовиками разом з іншими офіцерами міліції. Після визволення брав участь у звільненні Сєвєродонецька, Лисичанська та Рубіжного від незаконних збройних формувань.
Його батьки в Луганську відмовились від сина за проукраїнську позицію.
На посаді комбата — з 6 листопада 2015.
БПСПОП «Луганськ-1» патрулював територію, прилеглу до лінії розмежування, вів антидиверсійну діяльність.
Губанов отримав смертельні поранення під час виконання службових обов’язків 20 травня, приблизно о 21.30 в районі села Трьохізбенка Новоайдарського району. Ще троє бійців отримали тяжкі поранення.
Траурна церемонія прощання з Сергієм Губановим відбулася у Сєвєродонецьку в приміщенні Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру.
Поховано Сергія Губанова на сєвєродонецькому міському цвинтарі у селищі Воронове поруч із загиблими за незалежність України бійцями добровольчого батальйону «Айдар».
Сергій Губанов має нагороди:
Звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (21 травня 2020, посмертно) — за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові;
Орден Богдана Хмельницького III ст. (3 серпня 2016) — за особисту мужність, виявлену під час виконання службового обов’язку, вагомий внесок у боротьбу зі злочинністю, високий професіоналізм та з нагоди.
За словами побратимів, Сергій Губанов був справжнім комбатом, який щиро любив Україну і був запеклим ворогом російських найманців. У пам’яті він залишиться як мудрий наставник і вчитель, який був прикладом для наслідування. До річниці загибелі комбата, Суспільне зібрало спогади побратимів про нього,ви можете подивитись в цьому сюжеті.
Артем Ярошенко, начальник гуманітарного центру м. Щастя:
– Я колишній міліціонер, поліцейський. Із Сергієм Леонідовичем ми познайомилися у 2011 році. Перший спогад про нього: я молодий курсант, мені потрібно підписати практику, і я стою перед кабінетом першого заступника начальника райвідділу, тоді ще, мабуть, майора, Губанова С. Л. З-за дверей чути, як він когось вичитує. Мене взяв мандраж – я знав, що таке потрапити під гарячу руку начальства. Але зі мною Сергій Леонідович поговорив спокійно і ввічливо. Я тоді подумав, що він точно хороша людина. У міліцію він прийшов у 1995-му. Мабуть, за покликом серця, бо роботі він завжди віддавався повністю. Він просто не міг працювати в пів сили, завжди був справедливим, вимогливим і принциповим. Навіть, коли став начальником Ленінського райвідділу міліції в Луганську, на роботу їздив громадським транспортом, на виклики – службовим “уазиком”. Багато хто дивувався: що ж він за начальник такий, що не має крутої машини чи квартири? А він просто був такий, чесний у всьому. Коли почалася оця колотнеча у 2014-му, Сергія Леонідовича забрали “на підвал”. Вони ж, ці так звані “ополченці” та їхні куратори, спочатку намагалися приховувати зв’язок з Росією і те, що росіяни їх постачали зброєю, тому першим ділом для прикриття захоплювали збройні кімнати в міліції та СБУ. А Губанов, передчуваючи це, напередодні вивіз усю наяву зброю, а що лишилося, з колегами поховав у надійних місцях. От його і забрали, щоб дізнатися, де ця зброя. Губанов розповідав, що вони ще намагалися із себе вдавати цивілізованих, спочатку тиснули морально, принижували, вербували перейти на їхній бік. Потім погрожували паяльником, влаштовували показові розстріли в коридорах. Він там пробув добу, а потім пішов розголос, і його вдалося витягнути звідти. Губанов розповідав, що після цього взяв гранату, поклав у барсетку і ще тиждень ходив на роботу з цією гранатою, бо другий раз здаватися в полон не збирався. А коли вже оголосили на нього “полювання”, довелося кидати і дім, і роботу, і вибиратися з міста. Після виїзду з Луганська Губанов пішов до батальйону територіальної оборони “Чернігів”, разом із ним звільняв Лисичанськ,інші населені пункти Луганщини. А в серпні-вересні ми зустрілися біля Щастя. Нас там була збірна солянка луганських правоохоронців – і оперативники, і слідчі, і полковники, і прості міліціонери. Нас по тривозі зібрали, автомати повидавали, бронежилети. Було реально страшно. Дали автомат, а що з ним робити, якщо ти останній раз стріляв курсантом в інституті? Там – “гради”, ліс горить, ніхто не розуміє, що відбувається. І в цій ситуації Губанов бере командування на себе. Як зараз пам’ятаю, як він стоїть перед нами в центрі імпровізованого кола, на плечі – автомат із подовженим ріжком, і роздає накази: “Жодних звань чи прізвищ по рації. Беремо позивні. Я, наприклад, буду Сєдой. Чому? Для конспірації. Бо я лисий“, – і сміється. Були ті, хто кричав, що треба тікати, але Губанов глянув в очі і сказав: “Можеш валити. Залишай зброю, бери тих, хто думає так само – і вперед! А ми нікуди не підемо. Тому що це наша земля!” І ніхто нікуди не пішов. Він умів у кожного вселити спокій і впевненість. У ньому дивним чином поєднувалися відчайдушність і сміливість – з одного боку, і порядність та людяність – з іншого. Згадую ще один епізод з 2014-го, коли ми чекали прямої атаки псковських десантників на замінованому мосту. Сєдому подзвонили і несміливо так поцікавилися, чи виїхав він зі Щастя. На що він, перекрикуючи автоматні черги, горлав у трубку: “Я що, схожий на сцикуна? За кого ви мене маєте? Я на передку і буду тут до кінця!” Для нього його батальйон був усім – і його сім’єю, і сенсом його життя, оскільки його батько пішов в “ополчення” і відмовився від нього. Я досі не можу змиритися з тим, що сталося. То був звичайний рейд по виявленню контрабанди. Там біля Трьохізбенки Сіверський Донець не такий широкий і там часто промишляють контрабандисти. Це була проторена дорога, ходжена не один раз. Звідки там з’явилася та міна? Чи спеціально ставили на Губанова, як потім пішли чутки, чи просто так, на патрульних, але що це недавня і невипадкова закладка – це однозначно.
Леонід Пантикін, позивний “Князь”, командир роти протидії ДРГ батальйону «Луганськ-1», фігурант “розстрільного списку 17”:
– Із Сергієм ми познайомилися у 1993 році на призивному пункті. Він хотів служити у ВДВ, але його чомусь спочатку відправили в “учебку” в “Десну”, а потім перевели в десантно-штурмову бригаду. А після армії ми перетнулися в міліції, десь у 2009-му, здається, коли він зі Стаханова перевівся до Луганська. У 2012-му його за чудову роботу призначили начальником кримінальної міліції Луганська, а мене призначили на його посаду в Жовтневому райвідділі, він передавав мені справи. Коли почалися ці всі події 2014 року, наше керівництво не одразу зрозуміло, що відбувається. Тоді ніхто не знав, що робити, але молодші дивилися на начальство. А до нас зачастили на розмови колеги, “ветерани правоохоронних органів”, переконуючи перейти на бік Росії. До Губанова прийшли – він їх одразу послав. До мене приходили, обіцяли золоті гори, посади, квартири, зарплати. А, щоб ви розуміли, тоді зарплата начальника райвідділу поліції в Росії була порядка 3 тисяч доларів. Їм було потрібно одне: щоб ми, міліцейське начальство, вийшли під телекамери (а там на той час уже працювали всі російські телеканали) і сказали, що ми – “за народ, за республіку”. Але ніхто з нас не пішов проти совісті. І я вам так скажу, більшість луганських міліціонерів, які переїхали на підконтрольну Україні територію, зробили це тому, що ми, їхні начальники – Губанов, я, Сергій Паращенко, Коля Топольсков, Ярослав Денисенко, Віталій Тарасов, інші хлопці, які мали авторитет – зайняли таку позицію. Ми тоді були останніми органами влади, які представляли Україну. Всі виїхали, а ми – лишалися, хоча бачили, що ситуація виходить з-під контролю. Сепаратистів ставало все більше, вони почали створювати свої загони, писати “конституцію”, призначати “міністра внутрішніх справ ЛНР”. Коли наших хлопців взяли “на підвал” – затримали на блокпосту в Щасті, коли вони поверталися зі Сватового, з наради з керівництвом, щоб зрозуміти, як діяти далі. Ми дізналися про це у дві години ночі, і на ранок ми готові були піднімати весь особовий склад і визволяти. Сепари тоді ще боялися широкого розголосу – відпустили. Але й ночі, проведеної “на підвалі”, було достатньо, щоб розуміти, з ким ми маємо справу. Там творилося повне беззаконня, яке видавалося за “наведення порядку”. Там були показові розстріли в коридорах якихось наркоманів чи дрібних злодіїв, яких не встигали викупити, на догоду публіці. Там реально катували і вбивали за те, що ти висловлював незгоду чи виступав за Україну. Але міліцейське начальство вбити чи катувати тоді ще вони не могли – надто великим був би резонанс. А потім ми з Губановим зустрілися в липні в Щасті, коли йшли бої за Луганський аеропорт і там були заблоковані наші десантники, 80-та бригада – без їжі, без води, без боєприпасів, із їхніми 200-ми і 300-ми, яких ніхто бо ніхто не міг до них добратися – росіяни розстрілювали на підході. Пішла одна гуманітарна група з прикриттям – ніхто не повернувся. Пішла інша – потрапила в засаду, половина загинула. А Губанов пішов – і першим прорвався. Окольними шляхами, які знав, як місцевий, бо, з’ясувалося, що в наших ЗСУ були дуже застарілі карти. Привіз хлопцям води, ліки, забрав загиблих. Потім ми налагодили зв’язок, а далі вже пішли добробати, “Айдар”, які розблокували аеропорт і дали хлопцям вийти. Через Губанова я залишився на передовій. Бо з травня 2015-го, коли почалося так зване “перемир’я”, все зупинилося, активні дії перестали вестися. Я для себе зрозумів, що Луганськ ніхто звільняти не збирається, і вже почав думати, чи переводитися в іншу частину, чи подавати рапорт про відставку. А він мені запропонував створити роту протидії ворожим ДРГ. Ми два місяці тренувалися, і пізніше ми влилися усім складом в “Луганськ-1”. І ми працювали на самому “нулі”, де нікого не було: найближчий блокпост був кілометрів за 15, а попереду були сепари. Звичайно, в нього були там вороги. Якщо підняти їхню сепарську пресу, то його (та й мене) “ліквідовували” не один раз. А найбільше його ненавиділи за те, що він був місцевий і відкрито говорив усе, що про них думає. І всі їхні байки про те, що весь Луганськ – за них, а проти воюють “бандери” із Західної України, розліталися вщент. До того ж він знав усіх, хто там зараз лишився в Луганську на тих посадах, і говорив усе, що про них знав.
«Ми втратили легендарного командира батальйону «Луганськ-1». Сергій Губанов був одним із тих луганських міліціонерів, які навесні 2014-го не зрадили присязі на вірність Україні. Він мріяв, щоб над Луганськом знову замайорів синьо-жовтий прапор. Настане день, і ця мрія обов’язково здійсниться. Вічна пам’ять нашому герою!» – зазначив президент України Володимир Зеленський
Відповідно до пропозиції Комісії з питань вшанування визначних подій і увічнення пам’яті видатних осіб на території міста Сєвєродонецька (протокол №3 від 25.10.2021), з метою вшанування пам’яті командира батальйону патрульної служби поліції особливого призначення «Луганськ-1», полковника поліції, який загинув при виконанні службових обов’язків, Героя України (посмертно) Сергія Леонідовича Губанова розпорядженням керівника Сєвєродонецької міської військово-цивільної адміністрації Олександра Стрюка від 30 грудня 2021 року № 2768 скверу, який розташований в кварталі 22, присвоєно назву «Сквер імені Сергія Губанова». Наразі у сквері імені Сергія Губанова завершено роботи з реконструкції: оновлені доріжки, реконструйовано освітлення, висаджено молоді дерева і кущі та окультурено ті, що росли раніше, обладнано систему поливу, встановлені лавки, сцену, створено місце для вільних дискусій під відкритим небом.
А одним з основних етапів реконструкції, як зазначає керівник Сєвєродонецької міської військово-цивільної адміністрації Олександр Стрюк, є алея пам’яті загиблих воїнів АТО Луганщини. Разом з військовими, представниками відділу в Луганській області Міністерства у справах ветеранів України створена документальна база: сформовано загальний список загиблих, зібрано фотоматеріали, зроблено стели.
Наш центр туризму в літку проводить вишкіл «Єдина Україна» на честь Сергія Губанова. Два роки поспіль ми підтримували Всеукраїнську акцію «Біжу за героя!».Я бігла за Сергія Губанова.
Джерела.
1. На Луганщині загинув комбат Сергій Губанов. Офіційний сайт Національної поліції. 21 травня 2020.
2. В Луганській області попрощалися із комбатом, який підірвався на міні (13 ФОТО). 22.05.2020, 14:45. Архів оригіналу за 31 травня 2020. Процитовано 22 травня 2020.
3. Подвиг 17-ти та крайній принцип. Ким був та як загинув комбат «Луганськ-1» Сергій Губанов //Hromsdske. Архів оригіналу за 8 лютого 2021. Процитовано 3 лютого 2021.
4. Указ Президента України від 21 травня 2020 року № 193/2020 «Про присвоєння С.Губанову звання Герой України»-rada.gov.ua
