Володимир Андрощук
Всеукраїнська акція «В традиціях високої звитяги».
Знайти дослідницькі роботи та обов’язково обговорити їх можна за хештегами #УДЦНПВ #краєзнавство2022“Взірець мистецького служіння Україні”
(Лизун Ірина, Володимир-Волинська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 2, Волинська область).
Боротьба за свою державність України, за її суверенність, за її незалежність.боролись не одне століття і боряться й сьогодні прості, звичайні, талановиті і унікальні люди. Ті, хто любить свій край, шанує свій рід, досліджує історію предків. Ті, хто будує заводи, мости, школи і дороги. Ті, хто співає українські пісні, знімає українське кіно. Ті, хто волонтерить для фронту, в онкоцентрах, у дитячих удинках, у притулках для собак. Ті, хто купує апарати для дихання і броніжелети, апарати нічного ачення і продуктові пакети для літніх людей. Я знаю багато таких!
Саме про таку людину я хочу розповісти, про мого земляка і колишнього учня нашої Володимир-Волинської ЗОШ №2, відомого кінорежисера і патріота.
Українські режисери були людьми з непростими біографіями та часто трагічними долями, які постраждали і від радянської цензури, і від політичної колотнечі нових часів, а також від безробіття, безгрошів’я та хвороб. Водночас вони створили низку незабутніх кінострічок.
Серед плеяди таких режисерів був і Володимира Івановича Андрощук, дитинство якого пройшло у нашому місті.
Та, знову ж таки, попри успішні студентські роки, щаслива кінокар’єра в Андрощука не складалася: над ним тяжіло минуле … його батька, який мимоволі, радше з відчаю, був “замішаний” у польсько-українському протистоянні 1943 року, спровокованого з одного боку німецькими окупантами, з іншого – радянськими розвідками, брав участь у загонах самооборони Української Повстанської Армії, спрямованих на захист мирного українського населення. Тай взагалі, про яку кінематографічну кар’єру можна говорити, коли Володя не відрікся від батька, не поміняв прізвище, як-то робили інші, не став зятем ані комуніста-підпільника, ані знаменитого “мистецького татуся”.
Тож з огляду на ці обставини, талановитому випускнику-відміннику кінофакультету Київського театрального інституту шлях в українське художнє кіно був заказаний. Звичайно, він міг зробити успішну кар’єру на якійсь із кіностудій союзних республік. І йому пропонують на вибір кілька кіностудій Молдови чи Туркменії.
Але Андрощук не міг уявити себе без України, без українського кіно, не міг відректися від мрії колись таки працювати на студії ім. Довженка.
Отже, йому залишилось кіно документальне. Андрощук щиро полюбив його і чесно віддав йому всі свої сили і пристрасть на Львівській телестудії, а відтак впродовж 20-ти років праці на “Укртелефільмі”, де зняв майже півсотні добротних документальних фільмів на злобу дня, на захист природи, кілька музичних, зокрема, добре відомий – “До Черемоша хвилі плинуть”, пізнавально-історичні про рідний його край – “Світязь”, “Град Володимир-Волинський – Княжий град” та ін.
В часи Перебудови одним із перших документалістів звертається до “білих плям” української історії, зокрема злодіянь радянської влади проти
свого народу в роки Другої світової війни на щойно приєднаних територіях Західної України, знімає телефільм “Минуле нагадує, або Дем’янів лаз”.
Володимир Андрощук, пристрасний літописець епохи, із притаманною його вдачі пристрастю творив кінолітопис тогочасної України, намагаючись зробити фактом історії кожну подію, кожне явище, а героєм – кожну людину: від ямпільської колгоспниці (“Солодкі гектари ямпільців”) та робітника київського заводу “Арсенал” – до народного артиста (“Верховино, світку ти наш”). Його надихає ще й те, що він може розказати про Україну і українців на весь Радянський Союз, оскільки фільми йшли по центральному телебаченню.
У 90-х бере активну участь у боротьбі на незалежність, стає членом Народного руху, Товариства української мови ім.Т.Шевченка, згодом – “Просвіти”, бере активну участь у відродженні козацького руху, балотується в народні депутати … і мріє створити кінолітопис цього грандіозного всенародного духовного пробудження і піднесення.
Одним із ключових моментів майбутньої документальної епопеї боротьби українців за свою державу мала стати розповідь про подвиг командира сторожового корабля Чорноморського флоту Сергія Настенка, який у червні 1992 року першим підняв над своїм стареньким СКС-112 синьо-жовтий прапор незалежної України. Однак йому не дали зняти цей сюжет. І він здогадувався чому і не знаходив собі місця від поганих передчуттів, які підтвердяться згодом, коли Чорноморський флот перейде під юрисдикцію Росії … Та все ж не розлучатиметься з надією колись-таки зняти фільм про цей, на жаль, майже не згадуваний у пресі подвиг чорноморських моряків на чолі з С.Настенком.
Щоб здійснити свою мрію, Андрощук навіть звертався до президента України того часу Леоніда Даниловича Кучми. Та, на жаль, підтримки він так і не отримав.
Навесні 1990-го у Верховинському районі, дякуючи підтримці місцевої національно-свідомої влади, Володимир Андрощук починає зйомки художнього фільму під робочою назвою “І вдарить грім!”, в основі сценарію якого лягла добре відома в Карпатах легенда про те, як громада одного верховинського села в тяжкій боротьбі за свої угіддя перехитрила польського пана, змінивши … русло Черемоша.
Ідея фільму: народ за свою волю і землю здатен звернути гори і повернути назад ріки.
Але, з огляду на нашу українську терплячу ментальність, лише тоді, як … вдарить грім …
Сценарій фільму, як і всіх попередніх документальних стрічок, написав сам режисер-постановщик. Фільм затвердили під назвою “Час збирати каміння”.
Його пристрасна душа була сповнена творчих планів, тож шукав кошти для зйомок фільмів про білі плями української історії, зокрема й боротьбу ОУН-УПА, мимовільним свідком якої став у п’ятирічному віці. Ці його ідеї підтримував і народний депутат України, Герой України Левко Лук’яненко, і відомі меценати.
Володимир Іванович працює над сценарієм нових стрічок, в яких хотів показати боротьбу українців за незалежність і державність від 1918 року до 1956-го, та від 1956 року – до наших днів. Він багато читає, особливо раніше недоступні праці з історії України, які в роки Незалежності почали масово виходити в Україні. Зустрічається з учасниками визвольних змагів: Василем Куком, Славою Стецько, Миколою Плав’юком.. Багато спілкується з істориками та науковцями. Робить нотатки. І шукає спонсорів.
Він мріяв нарешті сказати свою правду і про Волинську трагедію “вустами младенця” (героєм одного із серіалів мав стати той маленький дозорець з далекого і кривавого 43-го року, який не раз “казанковим набатом” рятував життя своїм рідним і сусідам-хуторянам)… Розповісти і про Чорнобиль, де не раз бував, і про Перебудову, і про “оксамитову” українську революцію 90-х… Але знову ж таки: його проекти не знайшли підтримки ні в розбагатілих чиновників, ні в збіднілій діаспорі, ні серед тих інтелігентів, які сподіваються, що сьогодні про Україну і її історію може сказати всю правду тільки… Єжи Гофман… Щоб до решти не розчаруватися, свої невдачі та й узагалі складну ситуацію з українським кіно Володимир Андрощук виправдовував його специфікою “колективної творчості”, яка вимагала великих фінансових затрат і людського ресурсу, і заздрив письменникам та іншим митцям, які можуть реалізовувати всі свої творчі амбіції в гордій самотині…
У 2001 році Володимир Іванович вирішив зняти документальний серіал про “оксамитову революцію”, становлення Збройних Сил та Чорноморського Флоту незалежної України, написав сценарії цих стрічок, шукав спонсорів. На жаль, ці плани не судилося реалізувати через внутрішньокорпораційні та й політичні причини.
На жаль, уже 18 років немає серед нас Володимира Івановича Андрощука. Невблаганна хвороба обірвала його життя на вершині творчої зрілості, переповненій грандіозними планами і проектами. За день до відходу за земний небокрай він признався дружині, що не так передчуття кінця смутить його, як усвідомлення того, що багато не встиг зробити сам, а ще більше, не дали йому зробити … Він і межу вічності переступив з цим гірким жалем …
Володимир Андрощук – великий патріот, активний учасник визвольних змагів за Незалежність України, талановитий журналіст і кінорежисер-документаліст, автор-постановник багатосерійного художнього історичного фільму “Час збирати каміння”, присвяченого багатолітній боротьбі українського народу за своє національне визволення, за право жити господарем на рідній землі, у власній державі, а не підданим чужих імперій, не меншим братом і не бидлом, не хахлом і не холопом, а вільним нащадком славних предків – незборених русичів і безстрашних козаків, пишатися своїм минулим, гордитися своїми героями, будувати своє майбутнє.
Таким було життєве і творче кредо Володимира Івановича. Як митець і щирий патріот він мріяв, щоб так мислили всі українці. Щоб ми цим жили.
Його фільми не тільки назавжди залишаться у скарбниці української духовності, вони ще й залишаться назавжди актуальними, як кожен твір, освячений безграничною любов’ю до України, до її народу.
Як взірець мистецького служіння Батьківщині.
Список літератури:
- Андрощук Володимир Іванович [Електронний ресурс]: інтернет-вид. – Текст.дані. – Режим доступу: https: //uk.wikipedia. org/wiki/Андрощук_ Володимир_Іванович (дата звернення: 07.06.2022 р.). – Загол. з екрана.
- Надюкова І. Наш земляк – лицар української документалістики /І.Надюкова //Слово правди.- 2018. – 16 серпня. – С.6.
