Олег Ольжич

 Знайти дослідницькі роботи та обов’язково обговорити їх можна за хештегами  #УДЦНПВ #краєзнавство2022

та у новій рубриці сайту  ТУТ

ОЛЕГ КАНДИБА (ОЛЬЖИЧ) – ВЕЛЕТ УКРАЇНСЬКОГО ДУХУ

(Автор – Грищук Дмитро, учень загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 21 м. Житомир)

Дванадцять літ кривавилась земля
І сціпеніла, ствердла на каміння.
І застелило спалені поля
Непокориме покоління…

О. Ольжич 

Олег Ольжич  ̶ одна з найяскравіших постатей в історії України ХХ століття. Це особистість, яка встановила таку планку, до якої має рівнятися кожен громадянин своєї держави: можливість віддати своє життя, пожертвувати собою, своїми інтересами, добробутом, комфортом, не йти на жодні компроміси, а демонструвати готовність відмовитися від всього заради великої мети. Олег Ольжич помер за свій український народ і за свою Україну. Він  ̶  це вічний приклад, який буде палати й демонструвати нам молодого борця, який зрікся життя, не зрадивши ідеалів. Ольжич поєднав в собі риси поета, археолога, науковця, громадського діяча. Саме такі риси були підпорядковані головній та єдиній меті  ̶  вірно служити українському народу і своїй державі.

Серед письменників і діячів культури українського закордоння особливе місце посідає постать Олега Ольжича – сина видатного українського поета-лірика Олександра Олеся (Кандиби). 

До початку 1990-х років біографічні дані про Олега Ольжича були для багатьох людей абсолютно маловідомі. Всі орієнтувалися на написану ним автобіографію під час перебування у Празі у 1930 році. У ній молодий вчений зазначив, що “народився 8.07.1907 року в місті Житомирі на Україні”. Є відомості про те, що він “не раз потім зі зворушенням згадував свій рідний Житомир і навчання в середній школі в Пущі-Водиці біля Києва”. Олег Ольжич казав: “… ніде немає теплішого неба, як над Україною…”. [1, c.28]

У метричному записі відзначено, що його батьки «Студент Харківського Ветеринарного Інституту міщанин Олександр Іванович Кандиба і законна дружина його Віра Антонівна, обоє православні» [1, c.11]. 13 вересня 1907 року у православній Свято-Успенській (Подільській) церкві відбувся обряд хрещення Олега. Хрещеними батьком і матір’ю Олега були його дядько і тітка.

У 1909 році родина переїжджає до Києва, де живуть у центрі. Згодом переселяються у передмістя Пуща-Водиця, де він ріс та ходив до школи. Він рано навчився читати, будучи ще дитиною, написав першу п’єсу, гарно малював та грав на музичних інструментах. Роки, на які припадає дитинство Олега Ольжича, були для України надзвичайно складними. Хлопчик став свідком багатьох драматичних подій, пізнав холод і голод 1921-1922-го років, на власні очі побачив розгул терору й повоєнну розруху. У 1918 році мало не загинув батько після арешту. Олександр Олесь шукав виходу зі складної ситуації, і коли йому запропонували посаду культурного аташе в Будапешті, із радістю погодився. Після його від’їзду на нове місце роботи сім’ї жилось дуже важко. Олег ходив до навколишніх сіл, де обмінював домашні речі на харчі, а матері доводилось збирати в лісі хмиз, щоб протопити грубку. Сім’ю Олександра Олеся насправді  переслідувала нелегка доля. Перебуваючи в Будапешті як аташе з питань культури УНР, після поразки молодої держави, не зміг повернутися додому, тому що знав, що його на батьківщині чекають нові труднощі.

У 1923 році Олександр Олесь через організацію Міжнародного Червоного Хреста намагається вивезти сім’ю за кордон. Еміграційний період життя Олега Ольжича розпочався у 1923 році, а саме переїздом разом з матір’ю до Берліна. Тут вони зустріли батька, а пізніше переїхали на нове місце проживання поблизу Праги. [3]

Олег гарно закінчив навчання у гімназії, записався на літературно-історичний факультет. Одночасно навчався в Карловому та Українському Вільному університетах. Досить сильно захопився такою наукою як археологія. Найбільше цікавився періодом енеоліту, а саме трипільською культурою, яку ґрунтовно досліджував на Західній Україні, проводивши археологічні розкопки, а згодом і науково описував свої знахідки. Він проводив паралелі з орнаментами трипільців та українців. Співпрацював з Американською школою, читав лекції у Гарварді. Археологія зайняла чільне місце у його житті. Після себе він лишив 28 оригінальних наукових статей та виступів [4, c. 396]. 

Олег Ольжич відкрив нам свою особистість і в поезії. Видавав свої твори під багатьма псевдонімами: Д. Кардаш, О. Лелека, К. Костянтин. Серед псевдонімів найбільш відомим є О. Ольжич. Саме ним він підписував свої вірші. Його збірки: “Рінь”, “Вежі”, “Підзамча” (остання вийшла після його смерті).

В кінці 30-х років Олег Ольжич відходить від науки і поринає у громадське життя. Хоча вже з моменту заснування ОУН у 1929 році був активним членом організації, а згодом увійшов до її керівного складу. У 1937 році він був призначений керівником культурної Референтури, а з 1939 року – членом ПУН (Провід українських націоналістів). Після розколу в ОУН у 1940 році був одним із керівників мельниківської фракції, ставши заступником голови проводу Андрія Мельника. Наприкінці липня 1941 року Олег Ольжич у складі мельниківської похідної групи прибув до Житомира. Проживав він у будинку, який розміщувався на вулиці Лермонтовській, 13. Окрім того, цей будинок був житомирським осередком похідної групи ОУН (м) та місцем редакції газети «Українське Слово».

Такий«другий» житомирський період життя Олега Ольжича був недовгим і тривав до середини вересня 1941 року, однак  був надзвичайно насиченим громадсько-політичними подіями. Через заборону ОУН рейхскомісаріатом, він йде у підпілля разом зі своїми однодумцями. [5]

Після від’їзду до Києва, а ще пізніше – до Львова і вже до самої смерті Олег Ольжич більше не відвідував Житомир, місто, де він народився. Відчуваючи постійну небезпеку, Ольжич не покидає наукової роботи, він і надалі збирає наукові матеріали, співпрацює із західними вченими. 

Його однодумці гинуть один за одним: Олена Теліга, Іван Ірлявський та багато інших. Але він був людиною, яка не боялася дивитися в очі смерті. Наприкінці травня 1944 року його заарештувало гестапо у Львові (на щастя, він встиг одружитися, подружжя чекало на дитину). Олега Ольжича було відправлено до страшного табору ̶  Заксенхаузен. Сидів закутим у кайданах у таємному об’єкті Целленбау. Від страшних допитів та катувань серце Олега Ольжича зупинилося на 37-му році життя в ніч на 10 червня 1944 року. [2]

Ми не знаємо, де його було поховано, а лише те, що народився він у нашому рідному місці  ̶ Житомирі. Але люди його не забули, адже встановлюють погруддя та меморіальні дошки, друкують його книги із творами, його ім’ям називають вулиці та бібліотеки.

Сьогодні ім’я Олега Ольжича дуже поширене у Житомирі. У липні 1995 року на території Свято-Успенської церкви, де хрестили Олега, встановлено меморіальну дошку з написом: “У цій церкві хрещено Олега Ольжича (1907-1944). Український поет, вчений, провідник ОУН. Закатований у фашистському концтаборі за організацію спротиву окупантам” (додаток Б). У 1997 році відповідно до рішення Житомирської міської ради іменем Олега Ольжича було названо вулицю, де розміщувався будинок, в якому він народився. Іменем Олега Ольжича також названі вулиці в інших населених пунктах Житомирщини, зокрема у районних центрах Новограді-Волинському та Черняхові. Його іменем названі не лише вулиця та сквер, але й Житомирська обласна наукова бібліотека. (додаток В) У 2017 році було встановлено перший в Україні пам’ятник Олегу Ольжичу в Житомирі. (додаток А).

Олег Кандиба є величною постаттю в українській науці, літературі та історії. Його праця як науковця, поета, письменника, політичного діяча свідчить про те, що перед нами, сучасним поколінням, постає велет українського духу, видатна, багатогранна особистість, життя та діяльність якого були присвячені боротьбі за рідну Україну, нашу Батьківщину.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Відейко М. Наукова спадщина Олега Ольжича. Невідома Україна / М. Відейко, Ю. Кот. – К., 2008. – 239 с.
2. Ляшевський С. Поет, археолог, український діяч або просто Олег Ольжич. Enigma. 2018. URL: https://enigma.ua/articles/poet-arkheolog-ukrainskiy-diyach-abo-prosto-oleg-olzhich.
3. Мезенцева І. ОЛЕГ КАНДИБА. ЖИТТЯ ЯК ПОЛУМ’Я. 2019. С. 13–18. URL: https://shron1.chtyvo.org.ua/Mezentseva_Iryna/Oleh_Kandyba_Zhyttia_iak_polumia.pdf.
4. Мовша Т. Г. Археологічна спадщина Олега Кандиби в контексті сьогодення / Т. Г. Мовша // Ольжич О. Археологія. – К., 2007. – С. 390-405.
5.  Осипчук Н. Захочеш – і будеш: доля дослідника трипільської культури, поета і щирого українця Олега Ольжича. Україна Молода. 2019. № 065. URL: https://www.umoloda.kiev.ua/number/3469/196/134254/.