Петро Дяченко
Всеукраїнська акція «В традиціях високої звитяги».
👉 Знайти дослідницькі роботи та обов’язково обговорити їх можна за хештегами #УДЦНПВ #краєзнавство2022 та у новій рубриці сайту ТУТ
✏️ Автор: Ільницький Іван, учень. Керівник: Пархоменко Л.В., учитель географії та історії Гімназії № 8 імені Панаса Мирного Полтавської міської ради.
✏️ «ПЕТРО ДЯЧЕНКО: БОЙОВИЙ ОРЕЛ УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКА».
Петро Дяченко – видатний український військовий діяч, генерал-поручник Армії УНР, командир полку Чорних запорожців. Усе життя він присвятив боротьбі проти більшовицького режиму, який поневолив Україну.
Петро Гаврилович Дяченко народився 30 січня 1895-го – у селі Березова Лука Миргородського повіту Полтавської губернії (нині Гадяцького району Полтавської області). Закінчив 6-класний курс реальної школи в Миргороді, став механіком. Але тут вибухнула Перша світова війна. Петро пішов на фронт добровольцем (за тодішньою російською термінологією – «вольноопределяющимся»). Воював у складі 52-го Сибірського стрілецького полку на території Польщі та Литви. Тричі був поранений, нагороджений трьома Георгіївськими хрестами та Георгіївською медаллю IV ступеня. Після закінчення на початку 1916 року кінної школи прапорщиків в Оренбурзі Петра повернули на фронт у складі 333-го Глазівського піхотного полку. На Південно-Західному фронті він взяв участь у знаменитому Брусиловському прориві, знову дістав поранення. У численних і запеклих боях проти австро-угорських і німецьких військ Петро Дяченко неодноразово виявляв особисту хоробрість і відвагу. Тому вже в 22-річному віці дослужився до чину штабскапітана (7 вересня 1917 року).
Коли почалася Українська революція, а згодом і збройна агресія більшовицької Росії проти України, Петро приєднався до лав Армії Української Народної Республіки. Навесні 1918-го він у складі кінної сотні 2-го Запорізького полку брав участь у визволенні від “червоних” Харкова, Олександрівська (Запоріжжя), Мелітополя. А наприкінці квітня разом із Петром Болбочаном виганяв їх із Криму, прорвавши ворожі позиції на Чонгарі. легенда Чорних запорожців, непримиренний борець із більшовизмом За Гетьманату Павла Скоропадського Петро Дяченко охороняв українсько-російський кордон на Чернігівщині, виловлюючи контрабандистів і більшовицьких агентів, яких намагалися засилати в Україну.
Наприкінці 1918-го Дяченко підтримав повстання Директорії УНР проти Гетьмана. У цей час його сотня була перетворена на Окремий партизанський курінь імені отамана Болбочана. 27 червня 1919 року Головний отаман Симон Петлюра наказав перейменувати курінь на полк, але вже без імені Петра Болбочана, який потрапив під слідство. Відтоді Петро Дяченко став командиром Окремого кінного запорізького республіканського полку Запорізького корпусу, пізніше перейменованого на кінний полк Чорних запорожців – одну з найсильніших військових частин українського війська доби революції. Чорношличники – чорні запорожці мали чорні шапки з чорними шликами, чорні жупани та чорні штани. Також серед них був поширений звичай робити зачіску «оселедець». На чорному знамені полку зображували череп зі схрещеними кістками та напис «Україна або смерть». Ці кіннотники наводили жах на противника. Особливо вони відзначилися в боях під Вознесенськом на Миколаївщині (16 квітня 1920-го) і під Сидоровом на Тернопільщині (25 липня 1920-го), де було розгромлено більшовицькі формування. Сам Петро Дяченко вважався одним із найкращих полкових командирів Армії УНР. Отримав ранг полковника, став кавалером ордена «Залізний хрест» за участь у Першому зимовому поході. У боях Української революції він щонайменше чотири рази діставав поранення. Це після чотирьох поранень під час Першої світової війни, зокрема й тяжке – розтрощення кістки стегна. У листопаді 1920 року Петро Дяченко опинився в польських таборах для інтернованих вояків УНР. Дбаючи про своїх підлеглих, влаштовував їх до польської армії, а сам працював простим робітником. Тільки 1928 року він вступив до Війська Польського як контрактний офіцер, отримав звання майора. 1934 року закінчив Вищу військову школу у Варшаві. Командував польськими кавалерійськими частинами.
На самому початку Другої світової війни, у вересні 1939 року майор Петро Дяченко брав участь у відбитті агресії гітлерівської Німеччини та сталінського СРСР проти Польщі. У боях проти радянських військ над річкою Німан знову отримав поранення. Його кавалерійська частина з боями прорвалася до Литви, де була інтернована. Кілька місяців перебував у німецькому таборі для польських офіцерів поблизу міста Кеніґсберґ у Східній Пруссії. В подальшому Дяченко співпрацював із Організацією українських націоналістів (як Степана Бандери, так і Андрія Мельника) та Державним центром Української Народної Республіки в екзилі. Влітку 1941-го після початку війни нацистської Німеччини проти Радянського Союзу Президент УНР Андрій Лівицький направив Петра Дяченка на Полісся – очолити штаб новосформованої Української повстанської армії «Поліська Січ» під командуванням Тараса Бульби-Боровця. Проте Дяченко, зважаючи на партизанський характер цього формування та низький рівень підготовки більшості бійців, невдовзі відмовився від призначення.
У 1944 році Петро Дяченко, який завжди вважав головним ворогом України більшовицький режим і був готовий усіма силами й засобами боротися проти нього. Долучився до процесу створення українських національних частин на боці нацистської Німеччини. Керівники Райху вдалися до таких дій наприкінці війни, оскільки становище їхньої країни на фронтах ставало дедалі гіршим.
Спочатку Дяченко командував Українським легіоном самооборони на Волині та Холмщині. А в останні місяці війни – протитанковою бригадою «Вільна Україн» у складі Української Національної Армії генерала Павла Шандрука. У квітні 1945 року під час Берлінської операції взяв участь у контрударі під Бауценом, де було досягнуто локального успіху й розбито радянські та польські частини. Взято в полон радянського генерала Героя Радянського Союзу Володимира Максимова та польського полковника Лілевського. Проте невдовзі, щоби уникнути оточення й потрапляння в радянський полон, Петро Дяченко вивів своїх підлеглих на захід і 9 травня капітулював перед американськими військами. Після війни Петро Дяченко жив у Мюнхені. Співпрацював із американською військовою розвідкою, згодом переселився до Філадельфії (штат Пенсильванія, США). 1959 року в часописі «Америка» побачили світ його спомини «Чорні запорожці» про долю полку чорношличників у 1919-1920 роках.
1 лютого 1961 року еміграційний уряд УНР присвоїв Дяченкові ранг генерал-хорунжого Армії УНР, зі старшинством від 15 жовтня 1928 року. Невдовзі він отримав і ранг генерал-поручника Армії УНР.
23 квітня 1965-го Петро Дяченко пішов із життя. Поховали українського генерала на українському православному цвинтарі Святого Андрія в Саут-Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі, США. В Україні ж у його батьківській садибі в рідному селі Березова Лука відкрито музей визвольної боротьби українців 1917-1921 років.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ:
1)Коваленко Сергій. Чорні запорожці: історія полку. 2-ге видання. — Київ: Видавництво «Стікс», 2015. — 368 с.
2)Тарас Бульба-Боровець. «Армія без держави», «Волинь», Вінніпег, 1981, Канада
3)Роман Коваль. Петро Дяченко, отаман Чорних запорожців. [Архівовано 20 липня 2008 у Wayback Machine.]
4)Олександер Панченко. Генерал Петро Дяченко — бойовий орел українського війська [Архівовано 3 жовтня 2013 у Wayback Machine.]