Іван Гонта

Всеукраїнська акція «В традиціях високої звитяги».

👉 Знайти дослідницькі роботи та обов’язково обговорити їх можна за хештегами #УДЦНПВ #краєзнавство2022 та у новій рубриці сайту  ТУТ

✏️ Автор: Данілова Анна, учениця Ліцею №1 м. Могилева-Подільського.

✏️ «ІВАН ГОНТА».

 

Війна, що розпочалася 24 лютого 2022 року, принесла багато горя, знівечила долі багатьох людей. І не одна мати не дочекалася свого сина, і не одна дівчина шукала і не могла знайти свого нареченого, і не один чоловік повернувся додому на милицях або залишився лежати на полі бою зі своїми побратимами. Скільки смертей! Скільки страждань! Скільки зруйнованих доль! Скільки понівечених дорослих і дітей! Вщент зруйновані міста й села! І ми питаємо: ЗА ЩО??? 

Виявляється, за те, що ми прагнули жити у вільній європейській країні, а це не влаштовувало одну «могутню державу». І саме вона вирішила, що українці не мають права на свободу вибору, а повинні підкоритися своєму сусідові, бо є значно сильнішими за нас. 

Але все виявилося навпаки! Українці не просто обрали шлях до Європи, а й готові за нього боротися, відстоюючи власні права та свободи. У світі Україну почали сприймати як державу з власною самобутністю, історією та гідністю, і, головне, яка здатна захистити суверенітет. 

Спочатку нас ніхто не підтримав, всі стояли осторонь, спостерігаючи за тим, як українські військові з мужністю та героїзмом боронять Україну. Скільки довелося пережити нашим солдатам, скільки крові й смертей вони побачили! Але завжди йшли вперед усупереч смерті, усупереч самим собі, захищаючи рідну землю, прикриваючи собою рідну домівку, родину, країну. З офіційних повідомлень дізнаємося про неймовірну звитягу й сміливість наших захисників у Києві, Харкові, Херсоні, Миколаєві, Маріуполі, Гостомелі, Бучі, Бородянці, Охтирці, Конотопі,  Бердянську, інших славетних містах та селах. Це воістину небачений героїзм, який проявляють українці, захищаючи Вітчизну: військові Збройних Сил, Територіальна оборона, партизани та вражаючі уяву  героїчні мешканці східних та південних теренів, де безжальний ворог на очах світу чинить відкритий геноцид. 

Ви думаєте, що такий героїзм з’явився в нашого народу тільки зараз? НІ!!! Він закладений в наш генетичний код, він всмоктується з молоком матері, він вирощується на нашій, политій кров’ю землі! Не одне покоління українських козаків закладало фундамент гідності, стійкості, звитяги й мужності, коли боронили рідний край від загарбників.  

Є люди, життя яких не вміщується в хронологічні рамки, позначені датами народження й смерті. Їм не роки судилися, а вічність. Іван Гонта – є знаковою фігурою в історії України, бо став одним з прикладів незламності та стійкості у визвольній боротьбі. А ще – на нашому рідному Поділлі є село Гонтівка, яке назване на його честь.

У Гонтівці знайшла людей, які змалку слухали оповіді своїх дідів про героїчне минуле села, хоча в ті буремні часи такі розповіді були небезпечними. Майже пошепки селяни розповідали про антифеодальну війну 1768 року, відомої під назвою «Коліївщина». Одним з ватажків цього повстання був Іван Гонта. Народився він в селі Розсішки, що належало до уманського маєтку Потоцьких. Рік його народження невідомий. Був козак видний, рослий, гарний. Польською не тільки розмовляв, а й грамотно писав. Вихований як справжній шляхтич. Завдяки цим якостям, його, незважаючи на селянське походження, прийняли в місцеве коло польської громади.

Служив Гонта козаком надвірного війська графа Потоцького в місті Умані. Згодом той зробив його своєю довіреною особою і старшим сотником війська та подарував у довічне володіння два села – Розсішки й сусідню Орадівку, які щорічно давали прибутку близько 20 тисяч золотих. Окрім того, Потоцький мав намір виклопотати в короля Польщі грамоту на шляхетство для Івана. 

Проте, коли в 1768 році до Уманської фортеці підійшов двохтисячний загін Максима Залізняка, Гонта з декількома сотнями козаків приєднався до повстанців, відмовившись і від кар’єри, і від добробуту. Невідомо, чому саме сотник зважився примкнути до руху Залізняка. Можливо, він переконався, що Максим підняв повстання в ім’я заповітних народних ідеалів: відновлення козацтва, вигнання панів. Цей відчайдушний патріотичний вчинок Гонти, як засвідчили його яскраве життя й мученицька смерть, було зроблено з єдиною метою – визволити свій народ з-під польсько-шляхетського ярма, захистити православну віру та відновити в Україні державність.

18 червня 1768 року об’єднані сили Залізняка і Гонти почали наступ на Уманську фортецю, яку взяли вже наступного дня. Під час погрому, вчиненого повстанцями, в Умані було винищено польське і єврейське населення міста, знищено документи, що узаконювали повинності селян, захоплено багато зброї та майна. Гайдамаки й козаки зібрали в місті раду, на якій Залізняка було проголошено гетьманом, а Гонту – полковником і князем уманським. Населення охоплених повстанням районів було поділено на сотні. Уніатам запропоновано або прийняти православну віру, або покинути край. 

Гонта намагався підтримувати у війську бадьорість духу. Він розділив між козаками багату здобич, піклувався про постачання табору провіантом, влаштовував бенкети з музикою й танцями, на які запрошував жителів міста.

Незабаром повстання охопило майже всю Київщину, поширилося на Поділля, Волинь, Галичину й Прикарпаття. Налякана Коліївщиною Річ Посполита звернулася до Росії по допомогу. Катерина ІІ, побоюючись, що повстання перекинеться на Лівобережжя, відправила до Умані полк донських козаків, щоб придушити повстання. Царські війська оточили повстанський табір,  Івана Гонту та Максима Залізняка обманом і хитрощами заманили в пастку, а їхні загони розгромили. Коліївщину було придушено спільними діями польських і російських військ. Польсько-шляхетський уряд розпочав на Правобережжі кривавий терор. Карателі вішали гайдамаків, стинали їм голови, садовили на палі, розпинали на хрестах. На шляху від Львова до Умані стояло близько  700 шибениць. 

В жахливих муках загинув і Гонта. Підступно схоплений царським військом, він був виданий польсько-шляхетській адміністрації. Впродовж кількох днів, поки Івана було передано полякам за наказом російського полковника Гур’єва й за апробатою російського генерала Кречетнікова, Гонту було бито по три рази на добу так, що все його тіло вкрилося ранами. За вироком польського суду впродовж 10 днів кат повинен був здирати кожного дня смугу шкіри із хребта чоловіка, 11-го дня відтяти обидві ноги, 12-го — обидві руки, 13-го — вирвати серце, а 14-го — голову й пошматувати тіло так, щоб якась частина його була прибита на шибениці 14-ти найбільших міст Правобережної України під польською займанщиною. Але К. Браницький, а за іншими свідченнями — Потоцький, не міг витримати цього процесу катувань і того, що Гонта «плюгавив поляків та польського короля», а тому третього дня наказав відтяти жертві голову і виконувати решту присуду на мертвому тілі. 

Очевидець так описує ці події: «Гонта вийшов на місце страти веселим і спокійним, начебто він ішов до кума на хрестини. Кат відірвав йому смугу шкіри, кров бризнула, але обличчя гайдамаки не змінилося. Відірвали другу смугу шкіри. І тоді Гонта сказав усім: «Говорили, що буде боліти, а ні крихти не болить!»» Дивна сила волі! Таку холоднокровність і самовладання могла зберегти лише людина, глибоко переконана в правоті своєї справи й чистоті принципів, якими керувалася. Так вмирати можуть тільки ті, котрі твердо вірять, що на їх боці правда, що діло їх праведне; так вмирати можуть тільки щирі діти свого краю, котрі не бояться терпіти за нього хоч би й такі пекельні муки. В нагороду їм залишається те, що рідний край ніколи їх не забуде. 

Конкретна дата смерті Гонти невідома, проте це відбулось не пізніше 13 липня 1768 року.

Народно-визвольне повстання 1768 року потрясло польсько-шляхетський політичний устрій на Правобережній Україні, наблизило час її возз’єднання з Лівобережжям у складі Росії. Воно надовго збереглося в народній пам’яті й відіграло велику роль у формуванні визвольних традицій українського народу. 

Про Івана Гонту народ склав багато пісень, легенд, переказів, про нього написано чимало літературних творів. 

В кінці вересня  – на початку жовтня 1846 року Т.Г.Шевченко відвідав Могилів-Подільський. Як свідчать документи, вже на той час це було промислово-розвинене місто. Тут працювала суконна фабрика, свічково-сальні заводи, цукроварні, чимало торговельних крамниць і заїжджих дворів. Болісні роздуми викликав у Шевченка вигляд старовинного села Серби (тепер Гонтівка Чернівецького району), де озвіріла польська шляхта 1768 р. закатувала національного героя України Івана Гонту. Очевидно, Тарасові цікаво було дізнатись про долю героя свого твору «Гайдамаки» Івана Гонти. Адже раніше він про це не відав, коли писав такі рядки:

«А хто знає, де Гонти могила,

мученика праведного, де похоронили»

Проїжджаючи через Серби (Гонтівку), Шевченко, припускаємо, побачив його могилу. Адже Гонту четвертували й одну частину тіла захоронили в самому селі, другу  – біля села Котлубаївки, голова його висіла на палі при в’їзді до Могилева-Подільського з боку Шаргородської гори…Це викликало в Кобзаря болісні роздуми. 

Мешканкці села розповідали, що Шевченко спілкувався з двома старожилами, які були свідками страти Івана Гонти, ватажка Коліївщини. Вони розказали не тільки про страшну страту, коли з нього живого здирали шкіру, але й про те, що відрубану голову Гонти відвезли до Могилева. Там її повішали на ворота при в’їзді до міста. 

Тарас Шевченко присвятив Коліївщині та її ватажкам поему «Гайдамаки», де змалював Гонту, як убивцю двох малолітніх синів, що перебували під впливом матері-католички. Але то була літературна вигадка, художній прийом поета, використаний для того, щоб надати описаним у поемі подіям граничної трагедійності.

Насправді Гонта мав чотирьох доньок і одного сина, ревних православних, як і їхня мати. Не був він і таким кровожерливим, яким його зображали в польських джерелах. Навпаки, врятував життя двох старших дітей католика Младановича – 18-річну Вероніку й 7-річного Павла, приставивши до них охорону. Боротьба під час Коліївщини була запеклою, жорстокість виявляли й повсталі, і ті, хто їх приборкував.

Село Серби Могилів-Подільського району, де загинув Іван Гонта, названо нині його ім’ям – Гонтівка. В 1970 році тут встановлено гранітний пам’ятник-погруддя легендарному народному герою, а з 2020 року було розпочато спорудження пам’ятника ватажку відомим скульптором Могилева-Подільського Миколою Крижанівським на кошти меценатів. Цього року, 10 березня, монумент було встановлено. Пам’ять про цього борця проти польсько-шляхетського поневолення України глибоко закарбувалася в народній пам’яті.

Як назвати того, хто віддає найдорожче, що у нього є – життя, заради ближнього свого, заради кращого життя для ближнього свого? Таку людину називають Героєм. Такі не вмирають, а їхнє життя продовжується на Небесах та в нашій пам’яті. Українці поважають народного месника – Івана Гонту. Нехай рідна земля буде йому ґрунтом безсмертя, а сонце, що сходить над Україною, освітлює мужній зір великого, українського козака…

Важко писати про криваві сторінки, важко, але й одночасно відчуваєш велику гордість за те, що наш народ, незважаючи на труднощі війни, вистоїть, показавши усьому світові свою стійкість. І хай минають роки, але мені здається, пам’ять про величний подвиг українського народу буде жити вічно! Слава Україні! Героям Слава! Слава нації! Смерть ворогам!

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. https://dovidka.biz.ua/ivan-gonta-korotka-biografiya/
2. http://na-skryzhalyah.blogspot.com/2021/07/blog-post.html
3. https://www.ukrinform.ua/rubric-other_news/2246929-pro-koliivsinu-zamovte-slovo.html
4. http://www.personal-plus.net/304/4303.html