Натрій

Всеукраїнська акція «В традиціях високої звитяги».

👉 Знайти дослідницькі роботи та обов’язково обговорити їх можна за хештегами #УДЦНПВ #краєзнавство2022 та у новій рубриці сайту  ТУТ

✏️ Автор: Горобець Дмитро, Горбівський навчально-виховний комплекс «загальноосвітня школа І-ІІ ступенів – дошкільний навчальний заклад» Глобинської районної ради Полтавської області. Керівники: Капинос Наталія (завідуюча музеєм) та Петро (вчитель історії) Горбівського НВК.

✏️ «Герої не вмирають».

ЗМІСТ

Вступ

Розділ І.

Ігор Брановицький в спогадах ровесників і односельців

Розділ ІІ.

Ангел – охоронець у напіввійськовій формі

Розділ ІІІ.

«Кіборги» написали героїчну сторінку в історії

Висновки

Список використаних джерел

 

Вони живуть навіки у серцях

І в пам’яті народу України.

І не дозволять нашим ворогам

Перетворить Вітчизну на руїни

Світлана Чубан

 

ВСТУП

На адресу депутатів Горбівської сільської ради Глобинського району Полтавської області прийшов лист від  товаришів, побратимів Героя України Брановицького Ігоря Євгеновича. У зверненні йшлося про те, щоб назвати одну з вулиць в селі іменем Героя, оскільки, саме в Горбах пройшли дитячі роки Ігоря. На загальношкільній лінійці, прозвучала ця інформація, яка побудила мене зацікавитися долею людини, що віддала своє життя за свободу і незалежність нашої держави, бо про аналогічні подвиги я читав у книгах, бачив у кінофільмах про події Другої світової війни.

Якою була ця людина? Що спонукало її пожертвувати своїм життям? Бо завчена фраза з радянських часів: « У житті кожного завжди знайдеться місце для подвигу», стала не банальним лозунгом, а дійсно довела нам, що в усі часи і століття серед мільйонів людей є дійсно люди « з великої літери».

Значну допомогу при написанні роботи надала мати Ігоря Брановицького – Ніна Костянтинівна – дочка наших колишніх вчителів Мини Костянтина Петровича та Віри Єпіфанівни. Це були світлини різних періодів життя, статті з газет, вірші, присвячені Герою, біографічні дані.

Я, як учасник дослідження, поставив собі за мету вивчити і дослідити життєвий шлях Героя України.

Для реалізації зазначеної мети мною були вивчені завдання:

• зібрати біографічні дані Ігоря Брановицького;
• ознайомитися з документальними відео та Інтернет – джерелами з теми;
• відвідати історичні місця столиці України;
• встановити тісний контакт з матір’ю Ніною Костянтинівною;
• зустрітися в селі Горби з друзями дитинства Ігоря;
• провести виховний захід у школі « України віддані сини»;
• створити каталог фото та відеоматеріалів з теми;
• зібрані матеріали донести до відома учнів НВК, жителів села, району та залишити в шкільному музеї для збереження.

Актуальність мого дослідження полягає в тому, щоб дослідити хто стає героєм нашого часу, якими якостями треба володіти, щоб ввійти в історію своєї держави і стати прикладом для мільйонів українців.

Історію подвигу Ігоря Брановицького, кулеметника, «кіборга» з позитивним «Натрій», захисника Донецького аеропорту – донести до всіх нас в пам’ять про тих людей, які відстоювали і відстоюють зараз свободу, незалежність нашої країни із зброєю в руках.

 

РОЗДІЛ І

Ігор Брановицький в спогадах односельців і ровесників.

Моє село невелике, порівняно з містом, але дуже мальовниче. Зветься воно Горби. Через село протікає тиха річка, яка заросла очеретом. Там купаються місцеві гуси, а на березі пасуться корови. А далі розташований шматок незайманого степу, горби та схили. Весною він увесь заквітчаний, а влітку вітер доносить до села духмяні пахощі степових трав. Зі степом стикаються рівні зелені поля.

Ще до сьогодні односельці розповідають легенду про походження назви.

Назва села Горби походить від прізвища реєстрового козака Горба, який оселився тут на березі річки Кагамлик (Крива Руда) у 17 столітті.

Заселені землі були  чигирин – дібровським сотником Іваном Булюбашем на землях, захопленим ним у шушвалівських козаків. Дату перших поселень встановити на сьогодні неможливо, однак знахідки на території села- давніх монет «деньги», випуску 1749 року, дає підставу припустити, що перші поселення відносяться до кінця 17 – го -початку 18ст. Про це свідчить ще і знайдена у 1922 році серед вилучених дорогоцінностей церкви на допомогу «голодаючому Поволжу» книга «Євангелію» в масивній оправі із срібла з дарчим надписом реєстрового козака Горба. І до цього часу одна частина села так і називається «Козаківка».

Ось серед такої краси, з багатою історією про козаків проводив своє дитинство і юність Ігор, приїжджаючи в гості до дідуся і бабусі.

«Він навіть маленьким був самостійною і відповідальною людиною і виконував свої обіцянки», – так згадував про внука Віра Єпіфанівна.

Коли в 1984 році батька направили служити в Афганістан, вони залишилися у трьох. Ігорю на той час було 8 років, а його молодшому брату 5 років. І восьмирічний син став помічником матері. Вона була впевнена, що він зробить усе правильно. Вже тоді Ігор займався спортом, ходив у секцію вільної боротьби і на плавання.

У 1986 році батько повернувся після тяжкого поранення додому з Афганістану, проходив лікування, а потім вийшов на пенсію по параненню. Сім’я переїхала жити з військового містечка в місто і Ігор продовжив навчання в середній школі №60 м. Кривого Року. В 1989 році сім’я переїхала на постійне місце проживання в м. Київ. В Кривому Розі у нього залишилися друзі, якими він дорожив все своє життя, бо це були друзі дитинства.

Зі своїми друзями дитинства з Горбів – Бурбигою Віктором, Купчаком Анатолієм, Різником Миколою грали у футбол на місцевому стадіоні, у «жмурки», ховаючись в кроні липи, посадженої ще нашим славним земляком Л. Глібовим у 1863 році, ловили рибу на болоті, ганяли на велосипедах по асфальтованих дорогах. Ігор завжди був у дружніх відносинах з товаришами, часто розповідав про м. Київ. З особливою теплотою відносився до собак, вигулюючи з друзями їх у селі. Д речі, його друзі дитинства Купчак Анатолій та Різник Микола – ветерани АТО, провели багато місяців на передовій.

В Києві Ігор навчався в школі №171. Коли він був у восьмому класі, помер батько, який після поранення весь час хворів. Це було важким ударом для всіх.

В 1991 році він продовжив навчання в Київському технікумі електронних приладів за спеціальністю « технік – технолог виготовлення електронної техніки». У них був дуже дружній курс. Разом продовжували, створили команду веселих і винахідливих і завоювали нагороди на змаганнях, разом святкували дні народження, навіть у вихідні дні не могли жити без друзів- ходили в кіно, на Дніпро, на озера. А коли в кого траплялась біда, то дружно допомагали і підтримували товаришів. Так пройшло чотири роки. В червні 1995 року Ігорю в один день в технікумі урочисто вручали диплом і направлення на роботу по спеціальності, а у військоматі – повістку про призов у армію.

Армійську службу Ігор проходив у Кам’янці – Подільському. На базі його частини формувалось поповнення для сил міжнародного миротворчого контингенту в Анголі. Після року служби по його рапорту він був зарахований до складу миротворчого батальйону і в вересні 1996 року його проводжали у далеку дорогу. В Анголі його частина займалась наведенням понтонних переправ через гірські річки і утриманням їх у робочому стані, щоб через переправи могли провозити гуманітарні вантажі. 27 грудня 1996 року був демобілізований.

Військовий устрій пройшов через все життя Ігоря Брановицького «червоною ниткою». Він народився в сім’ї офіцера, тому родина неодноразово змінювала місце проживання. У Ігоря склався твердий характер, він завжди приймав зважені рішення, умовити змінити які було неможливо. Та перед щирою посмішкою було важко встояти будь – кому. Ще з дитинства Ніна Костянтинівна казала:

• Синку, посміхайся частіше, бо посмішка у тебе дивовижна.

До 2014 року у Ігоря було розмірене, влаштоване життя, частка в бізнесі, спокійно дивитись в майбутнє. Та чи міг він бути осторонь доленосних для країни подій? Звісно ні. Будинок профспілок, штурм Майдану. Не вагаючись, без тіні сумління, він був там, де найважче, бо знав « тут і зараз вирішується доля України».

Ігор підтримував Майдан.  Там було щось співзвучне з його ідеями, надіями. Він був там, коли горів Будинок профспілок і коли розстрілювали Небесну сотню.

Він був там, бо всім уже так набрид той бандитизм, він не міг спокійно спостерігати, як крадуть, як обманюють. У нього розвинене почуття власності гідності. Ігор взагалі був незалежною людиною. У нього завжди була своя думка, він критично ставився до ситуації, тверезо оцінював все. І разом з тим він ніколи не був агресивною людиною- був добрим, відкритим. Вийшло так, що він влаштовував усіх, з ким працював, а сам пішов на фронт добровольцем.

У серпні 2014 року, через три місяці від початку антитерористичної операції на сході, Ігор Брановицький вступив до лав Збройних сил України. Про наміри старшого сина мати дізналась, коли той вже пройшов медичний огляд. Вона намагалася його відмовити, бо одна війна вже забрала у неї чоловіка. Та він слухав, як завжди уважно, не перебиваючи, а потім сказав : « Мама, я вже там, я вже в армії».

З кінця серпня Ігор  проходив військову підготовку піж Житомиром у складі 95 десантно – штурмової бригади. У зоні проведення антитерористичної операції він був у листопаді 2014 року навідником аеромобільно – десантного взводу 90-го окремого аеромобільного батальйону. Приймав участь в боях за Опитне, Водяне, Піски. В Донецькому аеропорту був два рази, крайній з яких став роковим. Та про це родина героя дізнається потім, з документів, що надійдуть з військомату. Навіть під час відпустки він не буде турбувати близьких і не зізнається, що захищає країну на нульовому кордоні.

 

РОЗДІЛ ІІ

Ангел – охоронець у напіввійськовій формі.

Над самою лінією горизонту починав займатися світанок. Будівля Донецького аеропорту дивилась на нього нечисельними зіницями вибитих вікон. «Він сидів на парапеті, просто спиною у вікно, не ховаючись, Здавалось, що думки про небезпеку були взагалі відсутні. Я впізнав його по светру синього кольору. Він в ньому чомусь ходив…». Таким Ігор Брановицький і залишився у пам’яті: стомлений ангел – охоронець у напіввійськовій формі зі світлим поглядом та відкритою посмішкою.

Коли 1 січня 2015 року приїхав у відпустку, то усю свою зарплату в будівельному супермаркеті «Епіцентр» залишив. Накупив повно усього, що їм там потрібне було. І якісь утеплюючі матеріали, і пилки, і лопати, і держаки від лопат…

На питання матері: « І як ти це все повезеш?» – він відповів, що повезе батько його товариша Євгена Яцини (Євген Яцина, киянин, оборонець ДАП, загинув під завалами терміналу у віці 26 років). Ігор із Женею в одному наметі жили, дружили, жартували, грали у шахи, багато розмовляли один із одним. 11 січня він поїхав. Ще до 16-го з ним був більш – менш постійним зв’язок. В аеропорт вони заходили по кілька чоловік, його група складалася з трьох бійців.

242 дні- саме стільки українські військові стримували тиск російських терористичних угруповувань в Донецькому аеропорту аби не дозволяли розповсюдитись колорадській чумі. Майже дві с половиною сотні днів змішали між собою мужність, витримку, біль, сльози, гордість… Важко було знайти людину, що не стежила за подіями в ДАП. Для багатьох він став символом незламності та мужності українського народу, а сепаратистів доводив до сказу у прагненні захопити будь – якою ціною і стерти з землі, як ознаку своєї нікчемності.

Вкрай напружена ситуація вийшла з під контролю 19 січня 2015 року. Саме в цей день до аеропорту зайшла крайня група добровольців аби надати підтримку та допомогу побратимам. (Ігор з групою зайшли в ніч з 16 на 17 січня). В складі цієї групи був і Ігор Брановицький. На знайомства не було часу, запам’ятовували тільки імена. Швидка і чітка розстановка по позиціях, зміна втомлених на відпочинок, мінімум розмов, максимум дій. Бійці були готові до тривалої оборони, але ніхто не очікував підриву сепаратистами будівлі терміналу, внаслідок якого стався обвал п’яти поверхів будівлі. Оговтавшись після вибуху, вдалося відновити укріплення, зайняти ключові позиції та штурму не було. А вже за добу стався другий вибух. Підлога провалилася на цей раз повністю, ховатися було більше ніде.

«Другий вибух словами не описати, бо я летів так, що в польоті перегнав стелю. Вона розкололася і по одній  половині плити я скотився вниз, а друга половина мені на ноги з’їхала. Я не одразу зрозумів, що мені ноги придавило, больових відчуттів спочатку не було, просто кров з вух пішла. А сєпарські вбиті падали до нас з даху, – це колосальна кількість людей. Їх там дуже багато, я вражений цим видовищем. З одного боку радів, а з другого боку – це просто жах, – згадує. С.Стовбан.

Більшість з тих, хто був на той час в ДАП, залишилось під завалами. З поранених змогли дістати приблизно дванадцять чоловік, із яких лише чотири дожили до ранку.

В ту страшну ніч спустився туман, який дав змогу легкопоранених бійцям покинути будівлю терміналу. Серед руїн залишились тільки нетранспортабельні та ті, хто за особистим бажанням вирішив не йти і допомагати пораненим. Ігор Брановицький прийняв рішення залишитись.

Він просто, як ангел – охоронець з’явився в моєму житті у найбільш потрібний момент, – згадує Станіслав, один з тих, хто бачив Ігоря останнім. – В тому, що я живий – левова частка його заслуги. Ігор усю ніч зупиняв в мене артеріальну кровотечу. Якби не він, я б стік кров’ю за кілька хвилин. Носив мені воду поки була, потім колотий лід. Але головним було те, що він зі мною просто говорив. Від цього чомусь ставало легше. І так він допомагав не лише мені, а й всім пораненим.

 

РОЗДІЛ ІІІ

«Кіборги» написали героїчну сторінку в історії.

Війни! Скільки їх було в історії людства. І завжди – це страждання, сльози, втрата самого дорогоцінного в житті, біль… Таким болем для багатьох громадян України є війна на Сході України.

Вже 21 січня в Інтернеті з’являться перші відеоролики, відзняті сепаратистами, з полоненими захисниками ДАП. За декілька днів ці відео наберуть більше 50 тисяч переглядів. У тому самому синьому світері, стомлений, але не скорений, з високо піднятою головою та відкритим поглядом… Саме погляд та незламність, яка була у кожному слові і кожному жесті Ігоря, довели вожаків незаконних збройних формувань до тваринного остервеніння. Підкорити або знищити. Зупинитись в своєму прагненні, потвори з обличчям людини не змогли. Били довго та жорстоко. Вже в морзі м. Дніпро на колінах Ігоря знайдуть сліди від травматичних куль і множинні переломи кісток. Та підкорити не вдалось. Російський найманець А. Павлов на прізвисько «Моторола» вбив знесиленого після знущань кіборга двома пострілами в голову.

З 20 на 21 січня МТЛБ йшли їм на допомогу, але заблукали у тумані й не потрапили в аеропорт. Ті, хто вижив, розповідали, що чули, як брали наших хлопців. А потім і їх взяли у полон 21 січня ввечері.

На ранок, не дочекавшись евакуації й фактично залишившись без зброї, сержант Свирид прийняв рішення вийти до противника на переговори щодо коридору для вивозу поранених. Ігор тоді сказав, що не хоче здаватися в полон. Він уже знав, що його друг Женя Яцина лишився під завалами. У хлопця були перебиті ноги, він загинув від переохолодження. Однак бойовики та інші російські куратори вирішили по – іншому – всіх було захоплено у полон.

У полон їх брали угруповання «Спарта» і «Сомалі». Спочатку їх відвезли до «Гіві» (командир угруповання «Сомалі») і там допитували. На відео видно, як «Гіві» проходжується перед нашими хлопцями і щось розповідає, а потім звертається до Ігоря: « А ты, молчаливый, что скажешь?  Він відповів: «Я – пленный, я имею право молчать».

Після того як закінчилась зйомка, «Гіві» бив Ігоря – пістолетом розбив йому лоб до кості. На наступному відео губи, зуби, частина обличчя Ігоря – вже закривавлені. Там він себе вже називає. Видно, що всі хлопці вже перев’язані, їх усіх уже сильно побили.

Це відео знімав росіянин Сергій Жук, блогер з позивним «Москва».

Напевно, що вже тоді вирішилась доля Ігоря. Бо коли хлопців привезли Захарченка (очільник і голова ради міністрів маріонеткового утворення Донецька Народна Республіка у 2014 – 2018 роках), тому вже на Ігоря було вказано, що « вот этот идейный», тобто, що Ігор був «за ідею» – за Україну.

З ним тоді говорили Захарченко і Кононов (міністр оборони ДНР с 14 серпня 2014 року. Позивний «Цар»). Захарченко вказав на двох бійців й Ігоря та сказав: «Этих на кладбище». Їх вивезли на окраїну Донецька і там били і катували. Як розповідав один із тих хлопців, який вижив, що їх там чекали: привезли, виштовхали з «бусика» біля якихось гаражів, а там багато людей. А вже темніло. Звідки могли взятися люди біля гаражів у такий час?! За враженнями хлопців, це були підготовлені люди. І почали: « Почему вы приехали на нашу землю?» Ну а Ігор, наскільки йому давали говорити, намагався пояснити, що ця земля – Україна, що вони на українській землі, в себе вдома, а вдома треба наводити порядок. За що й отримав більше за всіх…

Їх там били, штурхали і вже збиралися везти на кладовище, аж тут хтось зателефонував ї їх відвезли у підвал до «Мотороли» (псевдо громадянина Росії Арсенія Павлова, одного з ватажків угруповання «ДНР», що визнане в Україні терористичним).

Найважчим на той момент було повідомити матері Ігоря, Ніні Костянтинівні, що її син – у полоні. Кілька днів ми займалися пошуками, не повідомляючи про це, що вже встигли дізнатися. Та коли на сторінці одного з телеканалів побачили скріншот із побитим обличчям Ігоря під новиною про полонених «кіборгів» – вирішили, що краще нехай вона дізнається від нас, ніж по телевізору.

Відтоді ми почали паралельні пошуки.

Ніна Костянтинівна задіяла всі можливі контакти, у тому числі й через «афганців», і ми постійно були на зв’язку. Звичайно ж, вона не могла сидіти, склавши руки, і навіть хотіла їхати до Донецька, бо дізналася, що декого із хлопців віддали батькам. Ми її зупинили, бо розуміли, що вона може стати ще одним заручником.

У таких ситуаціях люди використовуються усі можливі шляхи. І цим користуються різні шахраї.

Кілька разів надходила інформація від знайомих « через знайомих», що Брановицького нібито бачили то в Кіровську, то в іншому районі Донецька. Мета тих, хто дає подібну надію, проста: заробити гроші на чужому горі. Адже часто трапляється так, що, повіривши й не перевіривши інформацію, родичі віддають їм значні суми грошей за надію побачити близьку людину.

Але жодної інформації про Ігоря не було. Він просто зник. Ніяких слідів. Ні в лікарнях, ні в моргах, ні в тих місцях, де утримували полонених військових.

Найважче було – чекати й розуміти, що від тебе особисто майже нічого не залежить. Дні тоді тягнулися дуже довго.

Юрій Сова, оборонець Донецького аеропорту, боєць 81-ї аеромобільної бригади:

«Ми лишилися стояти під стіною, а його ( Ігоря) відвели вбік і почали ще більше бити. Стріляли по ногах з травматичного пістолета. Оце вистрілять і кричать: « Бачиш він стоїть і не падає». Питали у нього: « Ти що – патріот?», а Ігор відповідав: « Так патріот» і більше нічого – і тоді вони ще більше злилися. Поламали йому кісток на тілі багато. Він не міг навіть сидіти, так йому боляче було».

Олександр Машонкін, боєць 80-ї аеромобільної бригади:

«Ми були у «Мотороли», до нас прийшов священик в рясі з Московського патріархату, з хрестом. Він бив нас цим хрестом по голові, казав, що ми – не люди. На комусь із пацанів цей дерев’яний хрест зламався. Потім він повернувся з металевим і продовжував бити. Я такого священика хіба що у фільмах жахів бачив».

Бойовики під час допиту намагалися вивідати, хто був кулеметником. На що хлопці відповіли, що кулеметник загинув під завалами. Але така відповідь російських найманців не влаштувала. Казали: будемо розстрілювати по одному, тоді кулеметника точно вб’ємо. Річ у тому, що бойовики з бандформування «Мотороли» в останніх боях понесли найбільші втрати від вогню кулеметника. Задля порятунку своїх побратимів Ігор Брановицький відповів, що він кулеметник. Бойовики відразу почали його бити і знущатися над ним. Били кадирівці, священик та молода жінка на ім’я Віка, вона била Ігоря турботою. Крім того, вони стріляли в нього з травматичної зброї, так ці кулі і лишилися в його тілі.

О четвертій дня у підвал кинули Паплінського і Козаченка, тих, що їхали на підмогу. Паплінський розповідав, що на той час Ігор ще був живий. Каже, на ноги він не міг стати, але старався піднятися на коліна, на руки. Навряд чи його хто заставляв, скоріше за все він сам підіймався, щоб показати, що не боїться їх. Це дратувало російських найманців і вони на нього ще більше накинулися.

А потім він просто впав і вже не міг ні піднятися, ні ворушитися, тоді хтось сказав, що досить його бити і викликав швидку. До нього підійшов лікар, уколов знеболююче, хлопці кажуть, що після цього Ігор залишився нерухомо лежати. В цей момент зайшов «Моторола» й крикнув: «Всем встать». Усі встали, Ігор лежить. Той питає: « А это что за тело?» Бойовики сказали, що «перестарались и вызвали скорую». Тоді «Моторола» витягнув пістолет і вистрелив два рази у голову Ігоря, сказавши: « Я его уже вылечил». І засміявся.

Постріл був прижиттєвий. У довідці про смерть так і написано: « причина смерті – постріл».

Чому Ігор сказав, що кулеметник? Він хотів захистити хлопців. А ще, дуже можливо, це була його реакція на приниження, мовляв, « я вас також бив. Тільки бив у чесному бою, коли ви могли відповідати». Він просто знав ціну цим нелюдам, він їх просто зневажав.

Це не єдине вбивство полонених військових, скоєне російськими бойовиками під час цієї війни, але воно, здається, стало тією останньою краплею, яка запустила ефект доміно: після його оприлюднення стала з’являтися інформація й про інші катування й розстріли.

Про те, що таке ставлення до полонених – не рідкість, непрямо говорить і телефонна розмова журналіста KyivPost Олега Сухова, у якій той же « Моторола» нібито зізнається у вбивстві 15 полонених.

Чи блефував терорист, коли говорив про вбивство 15 полонених, достеменно не відомо. Але смерть смерть Ігоря точно на його совісті.

Скоєна при свідках, з явними свідченнями, що ось людина була жива, точно потрапила в полон і була вбита саме там – викликала інтерес до неї й українських, і міжнародних медіа, і таких правозахисних організацій, як International Partnership for Humam Writes. Amnesty International, Місії ООН із прав людини та інших.

Наприкінці лютого з’явилася інформація про можливе місце поховання Ігоря й ще кількох полонених. Правозахисники й переговорники намагалися отримати дозвіл на ексгумацію. Це все тяглося досить довго… А ми тим часом далі збирали свідчення про те, що ж трапилося насправді.

Найнаполегливішою, звичайно, була Ніна Костянтинівна. Вона використовувала будь – яку можливість, щоб з’ясувати бодай щось нове.

Наприкінці березня мати Ігоря вкотре зателефонувала до Дніпропетровська Нелі Князевій, волонтеру, яка займається «двохсотими». Вони ще раз пройшлися по особливих прикметах, які могли б допомогти в пошуках. Однією з них була відсутність фаланги на мізинці лівої руки. За збігом обставин, саме того дня Неля оглядала тіло, яке могло належати одному загиблому офіцеру, і вона якраз звернула увагу на відсутність фаланги.

Родичі офіцера на таку прикмету не вказували, припускаючи, що можливо, це наслідок якогось поранення вже під час АТО. Але цього ж дня саме на таку характерну особливість вказала Ніна Брановицька.

Щоб точно встановити особу, до Дніпропетровська спочатку виїхав один із товаришів по службі. Він упізнав Ігоря, а остаточне підтвердження отримали, зіставивши зразки ДНК сина й матері.

З’ясувалося, що тіло Ігоря в Дніпропетровську було ще з початку березня. Оскільки офіційної передачі тіла Брановицького не було, а ймовірне місце його поховання в Донецьку шукали ще з березня – скидається на те, що ті, хто знали більше, його «підкинули».

Існує кілька організацій, які передають «двохсотих» до Дніпропетровська, серед них « Чорний тюльпан», « Союз «Народна пам’ять» та інші – і, можливо, одна з них і привезла тіло. Але поки це тільки припущення.

Попрощатися з Воїном прийшло близько двохсот чоловік. І родичі, і бойові товариші Ігоря, і навіть незнайомі люди не стримувати сліз. Пізніше дехто із хлопців призналися, що вже не можуть ходити на похорони: друзів ховають так часто, що психіка не витримує.

Та чи не найбільше в організації похорону допомогла Світлана Яцина, мама загиблого в аеропорту друга Ігоря, Євгена Яцини. Вона, попри те горе, яке сама пережила, підтримує родини загиблих побратимів свого сина, а з Ніною Костянтинівною в них склалися особливі стосунки.

4 червня 2015 року Ігор Брановицький посмертно був нагороджений Орденом « Народний Герой України» під №1. Нагороду вручено матері героя. Ще раніше – 23 травня 2015 року – його було нагороджено орденом

« За мужність» ІІІ ступеня.

А на 25 –й День незалежності за виняткову особисту мужність, героїзм і самопожертву, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Ігор Брановицький був удостоєний найвищої державної нагороди – звання Герой України посмертно,з врученням ордена «Золота Зірка».

Іменем Героя України, «кіборга»  Ігоря Брановицького у Києві названо вулицю, а на будівлі Київського технікуму електронних приладів, де він навчався, та на фасаді клубу військової частини в місті Кам’янець – Подільський, де він проходив строкову службу, встановили меморіальні дошки.

В серцях всіх українців подвиг захисників Донецького аеропорту  став символом, мірилом  мужності, стійкості,героїзму, самопожертви, справжнього  бойового побратимства. В честь «Кіборгів» знімають фільми,видаються книги, друкуються марки з портретами загиблих, їм присвячується велика кількість віршів.

Учні нашого НВК здійснили екскурсійну поїздку в музей історії України в Другій світовій війні, де ознайомилися з експозиціями про «Кіборгів», вшанували загиблих в АТО на Алеї слави, героїв Небесної  сотні.

Рішенням  сесії Горбівської сільської ради  від 23грудня 2016р. один  із  провулків нашого села перейменована у провулок  Брановицького  В Горбівському НВК виготовили стенд, присвячений Герою.

 

ВИСНОВОК

Це не єдине вбивство полонених військових, скоєне проросійськими терористами, але воно, здається, стало тією останньою краплею, яка запустила ефект доміно: після його оприлюднення стала з’являтися інформація й про інші катування й розстріли.

Про те, що таке ставлення до полонених – не рідкість, непрямо говорить і телефонна розмова журналіста  KyivPost Олега Сухова, у якій Арсен Павлов, він же Моторола, зізнається в нібито вбивстві 15 полонених.

Чи блефував Моторола, коли говорив про вбивство 15 полонених, не відомо, але смерть Ігоря точно на його совісті.

Скоєна при свідках, з явними свідченнями, що ось людина була жива, точно потрапила в полон і була вбита саме там – викликала інтерес до неї й українських, і міжнародних медіа, а також правозахисних організацій, як International Partnership for Human Writes, Amnesty International,, місії ООН із прав людини та інших.

Згодом ми побачили марш полонених, допити полонених людиною з позивним « Москва», а також записані ним особисті звернення хлопців до влади із проханням обміняти їх.

Мабуть, головне, заради чого ці матеріали викладалися в Інтернет, полягало в тому, щоб показати легендарних « кіборгів», які так довго тримали аеропорт, приниженими – з пониклими головами вони просять їх обміняти, бо українська сторона нібито гальмує обмін.

І це теж частина війни. Це був наступ на тих, хто вірить у силу духу українських воїнів.

Я не буду давати тут посилання на ті десятки відео, що свідчать про катування й убивство полонених – усе це є у відкритому доступі, і ці матеріали мають збиратися і розглядатися компетентними органами для майбутніх міжнародних процесів над військовими злочинцями.

Правда має бути встановлена, рано чи пізно, а винні в злочинах покарані.

І тому зараз надзвичайно важливо збирати всі факти злочинів, скоєних у зоні військових дій і не опускати руки. Убивства мирного населення, тортури й убивства в полоні – усі ці факти мають бути розслідувані на міжнародному рівні, а винні покарані.

Усе це – попереду. І це слова не одного дня й року.

Уламки та спалені шматки колишнього аеропорту назавжди залишаться мовчазними свідками тих страшних днів, назавжди на парапеті нового терміналу, спиною до вікна, залишився сидіти ангел у напіввійськовій формі – Ігор Брановицький.

Пам’ятаємо всіх, живих і тих, хто вже не з нами. Солдатів і активістів Майдану. Лікарів і волонтерів. Пам’ятаємо старих, пам’ятаємо молодих. Вони боролися за наше життя. Не забуваймо це. Закарбуймо їхні імена у пам’яті вічності, тоді вони не вмруть, а будуть завжди з нами. Усіх колись не стане на цьому світі, але в наших серцях вони – герої, не вмирають, житимуть вічно.

Я, вважаю, що героями стають лише ті, які можуть пожертвувати собою заради блага інших. Героїзм, як на мене, і є найвищим виявом людяності. По – перше, тільки по – справжньому шляхетні люди, яким властиві співчуття, відповідальність, здатні відчувати чужу біду й віддати своє життя заради інших. Та часто героїзм є платою за чиюсь недосконалість, несправедливість. Можна пригадати чимало яскравих прикладів образного висвітлення цієї думки.

Прикладів цього і в історії, і в сучасному житті скільки завгодно: подвиг пожежників – ліквідаторів на Чорнобильській АЕС, самовідданість Небесної сотні, героїзм волонтерів під час АТО, які, ризикуючи життям, нехтуючи небезпеку, даючи власні кошти, допомагають бійцям і біженцям, що потребують їхньої допомоги.

Солдати, що пішли зараз в зону АТО, і всі, хто зараз із ними ризикують не повернутися додому. У кожного з них є сім’я, родина, друзі. Їм є що втрачати. Можливо, інший би не погодився, але не вони. Ті, завдяки кому ми зараз спокійно ходимо до школи чи на роботу. Будучи в безпеці, ми до кінця не усвідомлюємо всієї тієї ситуації, що відбувається. Все добре, допоки добре. Не так давно відбувся Євромайдан, зараз же ми майже не згадуємо про нього, бо все налагодилося. А що якби ні? Що якби не було Майдану? Що тоді? Можливо все залишилося б на своїх місцях, можливо було б гірше, але краще не сталося б, безперечно. І тому, що наша держава зрушила з місця є заслуга всіх тих, хто полягли за краще життя. Пам’ятаємо це.

В нашому світі є безліч проблем, ми щиро переживаємо їх, але коли настає скрутна хвилина, раптом все змінюється. Всі проблеми, що були, стають мізерними і незначущими, а натомість їм приходить усвідомлення думки про правдивість нашого життя, що так уміло прикрашалося засобами масової інформації. Раптом впала думка ілюзій і перед нами постає реальна картина ситуації, що відбувається на нашій землі, на нашій Батьківщині. Тоді кожен і відкриває своє справжнє лице.

Одні виявилися боягузами, інші ледарями, які лише вміють гарно говорити, але були й інші. Тих, кого було набагато більше. Це -герої. По правді кажучи, я навіть не очікував, що їх виявиться  в нашій країні так багато.

Отже, на героїзм здатні лише мужні й шляхетні люди; він потребує готовності в надзвичайно важливий момент зробити вибір на користь тих, кому потрібні твої зусилля. Звичайно, це властиво тільки високоморальним людям і виявляється в їхніх учинках не щодня, а за особливих трагічних обставин, які вимагають жертовності.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.Брановицький Ігор Євгенович — Вікіпедія
https://uk.wikipedia.org › wiki › БрановицькийІгорЄвгенович

2.Ніна Брановицька – Радіо Свобода
https://www.radiosvoboda.org › 

3.Колишній полонений розповів, як на його очах терорист …
https://www.unian.ua › war › 1709726-kolishniy-poloneniy-rozpoviv-yak

4.Дорогою ціною. Як ми шукали зниклого “кіборга …
https://life.pravda.com.ua › society › 2015/04/23

5.«Кіборг» Ігор Брановицький, який свідомо пішов на смерть
https://www.radiosvoboda.org ›

 

*Від редактора: ” в м. Києві біля УДЦНПВКТУМ працює Молодіжний центр громадянської освіти з великою залою на честь Героя Браневицького”